eEastUkrNUIR
Інституційний репозитарій Східноукраїнського національного університету
імені Володимира ДаляІнституційний репозитарій eEastUkrNUIR - це електронний архів відкритого типу, реалізований на вільному програмному забезпеченні DSpace, що накопичує електронні повнотекстові документи наукового та методичного призначення, створені працівниками будь-якого структурного підрозділу Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, аспірантами, магістрантами чи студентами університету.
Інституційний репозитарій призначений для накопичення, систематизації та зберігання в електронному вигляді інтелектуальних продуктів університетської наукової спільноти, надання безкоштовного відкритого доступу до них засобами Інтернет-технологій, поширення цих матеріалів у світовій науково-освітній простір.
Репозитарій формується та функціонує відповідно до Положення про інституційний репозитарій (електронний архів відкритого доступу) наукових публікацій Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. (Положення)
Розміщення електронних публікацій проводиться методом самоархівування із дотриманням вимог, визначених Положенням про інституційний репозитарій.
Як зареєструватися та розмістити публікацію в інституційному репозитарії eEastUkrNUIR Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (Інструкція)
Документи, що розміщено в репозитаріі, є складовою частиною фонду електронних документів Наукової бібліотеки Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.
Якщо при роботі з електронним архівом EastUkrtNUIR виникають проблеми, звертайтеся на корпоративний канал підтримки: support@snu.edu.ua, платформу технічної підтримки hesk.snu.edu.ua або через форму зворотного зв'язку (внизу сторінки).
Communities in DSpace
Select a community to browse its collections.
- У фонді зібрано підручники, навчальні посібники та інші видання освітнього змісту, авторами або укладачами яких є науково-педагогічні працівники СНУ ім. В.Даля
Recent Submissions
До питання про особливості організації життєзабезпечення Донецького гірничорудного центру доби пізньої бронзи (за матеріалами Картамиського комплексу).
(ЛІРА, 2021) Бровендер, Ю. М.
Проведене дослідження дозволило звернути увагу на вельми обмежену кількість свідчень не металовиробничої сфери діяльності на спеціалізованих пам’ятках Донецького гірничорудного центру (ДГЦ). Так, за кількістю кіс- тяних знарядь, які не мають безпосереднього відношення до металовироб- ництва, пам’ятки ДГЦ істотно відрізняються і від спеціалізованих пам’яток Каргалинского центру. Автор вбачає причину таких істотних відмінностей у господарській складовій мешканців гірничорудних центрів в особливостях організації життєзабезпечення Каргалиньского і Картамиського гірничорудних комплексів, що являють собою різні культурні традиції зрубної спільноти – покровсько-мосоловську і бережнівсько-маївську.
Археологія і молодь: досвід роботи в закладах освіти Луганської області
(СНУ ім. В. Даля, 2021) Бровендер, Ю. М.; Чернишов, А. Г.
Актуальним й нагальним завданням українських науковців і освітян є ліквідація «білих плям», встановлення об’єктивної картини в усіх ділянках вітчизняної історії та культури. У зв’язку з цим значна увага у вищих навчальних закладах, а також у відповідних секціях Малої академії наук України має приділятися створенню нової системи викладання історичних дисциплін, зокрема археології, якій належить провідне місце у формуванні історичної свідомості молодого покоління через опанування глибоких знань, умінь, інших компетентностей відповідно до вимог освітніх стандартів. Саме ці принципи та підходи реалізуються кафедрою історії та археології Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля як у процесі теоретичних занять, так і під час навчальної археологічної практики, що проводиться разом із слухачами секції «Археологія» Комунального закладу «Луганська обласна Мала академія наук учнівської молоді» Монографія розрахована на науковців, викладачів, учителів, студентів, школярів і всіх тих, хто цікавиться педагогічною археологією, а також археологією Луганщини.
Правове регулювання та захист трудових прав працівників у контексті цифровізації
(СНУ ім. В. Даля, 2025) Котлярова, І. Ю.; Kotliarova, I. Yu.
Робота присвячена дослідженню впливу цифрової трансформації на трудові відносини в Україні. Актуальність теми зумовлена глибокими змінами, які цифровізація вносить у сферу праці, створюючи нові виклики та ризики для працівників. Нові форми зайнятості, якот гігпраця, платформна зайнятість, дистанційна робота дають гнучкість, але водночас ставлять працівників перед загрозою нестабільності, відсутності соціальних гарантій та обмеження можливостей захисту своїх прав. Підкреслюється, що чинне національне трудове законодавство відстає від темпів технологічного прогресу та не повною мірою враховує нові формати трудових відносин, що сприяє правовій невизначеності та ускладнює ефективний правовий захист працівників у цифровому середовищі. В роботі визначено сутність і зміст ключових категорій, придатних для застосування в цифровому правовому середовищі. Подано авторські дефініції понять «цифровізація трудових відносин»; «цифрові трудові права»; «цифрові трудові обов’язки», «дистанційна робота», «цифрові платформи», що сприяє усуненню термінологічної невизначеності й закладає основу для подальшої кодифікації цифрових явищ у трудовому праві. Авторкою з’ясовано, що цифровізація праці виступає багатоаспектним і системоутворюючим процесом, який охоплює не лише зміну змісту трудової діяльності, а й трансформацію структури ринку праці та характеру правового регулювання трудових відносин, а також виокремлено три основні аспекти цифрової трансформації на ринку праці: 1) зміна природи та змісту праці; 2) структурна зміна ринку праці; 3) трансформація трудових відносин. Підкреслено, що ці зміни вимагають негайної адаптації законодавства та відповідних соціальних інститутів, що забезпечить створення адекватного правового поля, гарантуючи справедливість, безпеку та гідність у сфері праці. На основі аналізу досвіду міжнародного регулювання трудових відносин, зазначається, що цифрова економіка впливає на класичний розподіл суб’єктного складу трудових правовідносин «працівник–роботодавець», змінюючи найменування працівника на сторону конкретної угоди – фрілансер, підприємець, самозайнята фізична особа, незалежний виконавець, тощо. Авторка робить висновок, що наразі українське законодавство тяжіє до створення нової категорії «працівники інтернетплатформ (цифрових платформ)», включивши їх до сфери дії трудового права та одночасно розробляючи специфічні норми, які враховують особливості праці на таких цифрових платформах. Саме такий підхід дає змогу зберегти принцип єдності та диференціації галузі національного трудового права. Доведено, що особливістю цифрових трудових правовідносин є те, що вони реалізуються в особливому віртуальному середовищі, на цифрових платформах, без реальної (або за обмеженої) комунікації сторін трудових правовідносин, що вимагає від працівників та роботодавців, крім професійних, наявності інформаційних знань та умінь, а також забезпечення їх безпечного інтернетспівробітництва та здійснення цифрових трудових прав. У дослідженні представлена класифікація цифрових правовідносин у сфері праці за різними підставами. Залежно від обсягу використання інструментів цифровізації виокремлено правовідносини: а) які доповнюють, за допомогою цифрових інструментів, класичні трудові правовідносини (наприклад, шляхом використання електронних трудових книжок або електронного цифрового підпису), б) щодо безпосереднього здійснення прав та обов’язків суб’єктів в процесі виконання трудової функції у віртуальному середовищі, коли взаємодія сторін здійснюється віддалено, без фізичного контакту, який замінюють цифрові технології. В залежності від періоду зайнятості сторін трудового договору у віртуальному середовищі: а) цифрові трудові правовідносини, які пов'язані із застосуванням виключно дистанційної (віддаленої) праці працівник та роботодавець укладають угоду про дистанційну роботу на постійній основі; б) змішані трудові правовідносини, які передбачають чергування роботи в офісі з віддаленою працею, в тому числі до цієї групи включаються ситуації, коли віддалена робота застосовується без урахування бажання працівника (тимчасове переведення працівника у виняткових випадках). У дисертації обґрунтована необхідність створення правової основи для регулювання дистанційної роботи, цифровізації робочого часу та права на відключення в Україні. Авторка вважає необхідним внесення змін до чинного КЗпП України шляхом закріплення на законодавчому рівні права на відключення, а також визначення чітких санкцій за його порушення. Зміни до КЗпП України можуть бути сформульовані як частини статті наступним чином: «Ч.1. Працівник має право не виконувати робочі обов'язки та не підтримувати зв'язок з роботодавцем поза межами встановленого робочого часу, якщо інше не передбачено трудовим договором або колективною угодою. Ч.2. Роботодавець зобов'язаний забезпечити реалізацію права працівника на відключення шляхом: встановлення чіткого робочого графіка; утримання від вимог щодо виконання працівником робочих завдань поза робочим часом, за винятком випадків, передбачених законодавством або договором; розробки та впровадження політики щодо права на відключення, яка включає правила використання робочих комунікацій поза робочим часом та визначає випадки, коли це може бути необхідно. Ч.3. Залучення працівника до виконання робочих обов'язків поза встановленим робочим часом допускається лише у випадках: надзвичайних ситуацій, що вимагають негайного втручання; інших випадках, передбачених законодавством або трудовим договором. Ч.4. У разі порушення права на відключення працівник має право звернутися до органів державного нагляду за дотриманням трудового законодавства або до суду для захисту своїх прав та отримання компенсації. Ч.5. За порушення права працівника на відключення роботодавець несе відповідальність відповідно до чинного законодавства». Також авторка узагальнила розуміння поняття права на відключення та вказала, що регулювання цього права за своєю суттю має встановити три основні елементи: 1) обмеження робочого часу (на рівні трудового законодавства); 2) право на відпочинок (перерви, щоденні та щотижневі відпочинки, щорічна відпустка); 3) право на приватність (на рівні конституційного та трудового законодавства). Авторка доводить необхідність чіткого формулювання та законодавчого закріплення інших цифрових трудових прав та гарантій для захисту працівників від неправомірного використання цифрових технологій, зокрема, права на прозорість алгоритмів оплати, права на інформацію про алгоритмічний моніторинг, права на цифрову приватність та захист персональних даних, права на захист від дискримінації, спричиненої алгоритмічними рішеннями роботодавця, тощо. Ці права є новими для українського правового поля, але вони активно реалізуються працівниками у європейських країнах, досвід яких має бути цікавим та корисним для вітчизняної правозастосовчої практики. Акцентується на доцільності встановлення відповідальності роботодавця за порушення норм цифрової трудової етики. В роботі вказується на необхідність закріплення у трудовому законодавстві України визначення цифрових трудових прав «як сукупності прав працівників, пов’язаних із використанням цифрових технологій у процесі виконання трудових функцій» та цифрових трудових обов’язків «як комплексу зобов’язань працівників, що включає дотримання норм кібербезпеки, відповідальне використання цифрових ресурсів та комунікаційних платформ, забезпечення коректної взаємодії з алгоритмічними системами управління працею». З метою забезпечення правової визначеності у сфері цифровізації праці та робочого часу, авторка вважає за доцільне: а) розробити механізми цифрового обліку робочого часу для дистанційних працівників з обов’язковими стандартами щодо захисту персональних даних; б) встановити мінімальні вимоги до компенсації витрат на віддалену роботу, що забезпечить рівні умови праці та підвищить продуктивність; в) визначити межі використання цифрових інструментів моніторингу праці та робочого часу працівників для запобігання порушенням їх права на конфіденційність. Авторка пропонує і інші зміни до чинного КЗпП України, які стосуються кількох його глав та спрямовані на комплексне регулювання нових цифрових трудових відносин. Основні пропозиції включають: розширення сфери регулювання для включення цифрових трудових прав, обов'язків та питань алгоритмічного управління; захист прав працівників в умовах цифрової зайнятості, зокрема, захист персональних даних та обмеження цифрового контролю; регулювання нових форм праці (наприклад, дистанційної) та оплати праці; захист прав працівників на цифрових платформах, включаючи визначення статусу цифрових профспілок. Авторка обґрунтувала позицію, що професійна перепідготовка є одним із ключових викликів сучасного етапу цифрової трансформації як для України, так і для країн ЄС. Швидка цифровізація економіки та автоматизація створюють ризик цифрової нерівності та розрив між навичками працівників і потребами ринку праці. Зазначається, що для вирішення цієї проблеми необхідний комплексний підхід, що передбачає: активну державну політику щодо навчання впродовж життя (lifelong learning), співпрацю між урядом, освітою та бізнесом, а також фінансову підтримку програм перепідготовки. Зроблено висновок, що професійна перепідготовка постає не лише як інструмент індивідуальної адаптації до нових умов, але і як стратегічна передумова економічної стабільності та конкурентоспроможності держави у цифрову епоху. У дисертації доведено, що судовий захист у сфері цифрових трудових відносин відіграє не лише компенсаторну (відновлення порушених прав), а й нормативну роль, тобто має подвійний характер. Він активно формує правозастосовну практику, встановлюючи прецеденти для нових стандартів. Це свідчить про те, що суди не обмежуються тлумаченням чинних норм, а виконують активну, еволюційну та стратегічно важливу функцію у розвитку трудового права в умовах цифрової трансформації. Авторка підкреслює стратегічну роль судової влади у забезпеченні справедливості та гідності працівників у цифрову епоху Аргументована позиція, що для ефективного захисту працівників у нових умовах цифрової економіки профспілки мають не лише зберегти класичні форми діяльності, а й адаптувати свої методи до реалій нетипової зайнятості. Йдеться про пошук нових форматів представництва та захисту прав, включно зі створенням цифрових профспілок, здатних охоплювати працівників дистанційної та платформної економіки, забезпечуючи їх залучення до колективних переговорів і механізмів соціального діалогу. Міжнародні зусилля, зокрема діяльність ЄС та МОП, вже привели до значних регулятивних зрушень, таких як ухвалення Директиви ЄС про платформну зайнятість та резолюції МОП щодо розробки глобальних стандартів в цій сфері. Зазначається, що міжнародна співпраця та тиск профспілкового руху є ключовими для формування нової правової бази, яка буде захищати працівників цифрової економіки. Акцентовано, що у цифровому середовищі громадські організації та правозахисні групи відіграють важливу роль, доповнюючи діяльність профспілок шляхом надання безоплатної правничої допомоги, проводячи адвокаційні кампанії, підвищуючи обізнаність працівників про їхні цифрові трудові права та сприяючи міжнародному діалогу. В умовах цифровізації праці така синергія професійних спілок, громадських ініціатив і міжнародних інституцій є необхідною передумовою створення ефективної, сучасної системи захисту прав працівників, яка відповідала б викликам глобалізованого ринку та потребам цифрової епохи. Сформульовані в процесі дослідження висновки й отримані результати можуть бути використані: у науководослідницькій сфері – для подальших теоретичних напрацювань з питань правового статусу працівника в умовах цифровізації трудових відносин, розвитку концепції цифрових трудових прав і обов’язків, а також при дослідженні нових тенденцій на ринку праці, пов’язаних із цифровою економікою; в освітньому процесі – при викладанні навчальних дисциплін зі спеціальності 081/D8 «Право» (таких як «Трудове право та право соціального забезпечення», «Правове регулювання трудових та процесуальних трудових відносин», «Правове забезпечення цифрової економіки», тощо), для підготовки відповідних лекцій, методичних матеріалів, а також у розробці нових спецкурсів, навчальних програм і підручників, присвячених проблематиці трудових прав у цифрову епоху; у правотворчості – в діяльності з підготовки змін та доповнень до чинних нормативноправових актів у сфері праці. Висновки та конкретні законодавчі пропозиції дисертації можуть бути використані при опрацюванні проєкту нового Трудового кодексу України, розробці спеціальних законів чи підзаконних актів щодо дистанційної роботи, гігекономіки, захисту персональних даних працівників, алгоритмічного управління працею тощо; у правозастосуванні – органами державної влади, місцевого самоврядування, судами та іншими суб’єктами, що забезпечують реалізацію і захист трудових прав. Результати дослідження можуть стати підґрунтям для підготовки роз’яснень, методичних рекомендацій щодо застосування трудового законодавства в умовах цифровізації, а також бути враховані при розгляді трудових спорів, пов’язаних із нетиповими формами зайнятості чи порушеннями прав працівників у цифровому середовищі.
Трудовий договір в умовах дистанційної зайнятості
(СНУ ім. В. Даля, 2025) Севост’янов, С. С.; Sevostyanov, S. S.
Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право». Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, Міністерство освіти і науки України, Київ, 2025. Дисертаційне дослідження присвячене комплексному аналізу правового регулювання трудового договору про дистанційну роботу як особливої форми нестандартної зайнятості. Актуальність теми обумовлена сучасними викликами ринку праці, пов’язаними з цифровізацією, глобалізацією, пандемією COVID-19 та воєнним станом в Україні, які зумовили масове поширення дистанційної роботи й потребу у її належному нормативному врегулюванні. У першому розділі обґрунтовано генезис і сучасні тенденції розвитку нестандартних форм зайнятості, серед яких дистанційна робота посідає особливе місце. На підставі аналізу наукових джерел сформульовано авторський багатоаспектний підхід до поняття «дистанційна робота» – як виду нестандартної зайнятості, форми організації праці та особливого виду трудових відносин. Доповнено перелік її ознак: самостійна організація робочого місця працівником, обмеженість можливості роботодавця гарантувати безпечні умови праці, використання інформаційно-комунікаційних технологій як обов’язкової складової. Проаналізовано дуалізм методу правового регулювання дистанційної роботи, що поєднує імперативні та диспозитивні засади, а також особливості індивідуально-договірного та колективно-договірного регулювання. У другому розділі дисертаційного дослідження розкрито зміст трудового договору про дистанційну роботу як універсальної форми індивідуалізації трудових відносин. У підрозділі 2.1 досліджено поняття і зміст трудового договору про дистанційну роботу, його істотні та додаткові умови, що визначають специфіку виконання трудової функції дистанційно. Сформульовано авторське визначення поняття трудового договору про дистанційну роботу як письмового двостороннього договору між працівником і роботодавцем, предметом якого є виконання працівником визначеної роботи поза місцем знаходження роботодавця (дистанційно) з використанням електронних засобів комунікації, без прямого підпорядкування внутрішньому трудовому розпорядку, в інтересах роботодавця та за плату, яку роботодавець зобов’язується своєчасно виплачувати. У підрозділі 2.2 з’ясовано особливості укладення і припинення трудових договорів про дистанційну роботу. Розкрито специфіку укладення договорів з неповнолітніми (визначено проблему правового статусу «легкої роботи») та іноземними працівниками (колізійно-правові аспекти, визнання іноземних електронних підписів). Запропоновано авторські зміни до КЗпП України, зокрема: закріплення можливості укладення договору в електронній формі як рівноцінної письмовій; уточнення гарантій для неповнолітніх осіб; удосконалення дозвільних процедур для працевлаштування іноземців. У підрозділі 2.3. досліджено виконання сторонами трудових обов’язків у межах трудового договору про дистанційну роботу. Виокремлено проблемні аспекти: складність контролю за робочим часом і результатами праці, ризики вигорання, психологічної ізоляції та порушення права на відпочинок тощо. Проаналізовано судову практику України та ЄС щодо спорів про неналежне виконання трудових обов’язків у дистанційному форматі. Сформульовано висновок про необхідність більшої конкретизації умов договору (щодо робочого часу, критеріїв оцінки результатів, забезпечення обладнанням) та запровадження додаткових гарантій для захисту прав працівників. Запропоновано внести зміни до Типової форми трудового договору про дистанційну роботу, доповнивши її положеннями про матеріально-технічне забезпечення, охорону праці та механізми комунікації. У третьому розділі досліджено міжнародні трудові стандарти (Конвенція МОП №177, Рекомендація №184, директиви та рекомендації ЄС) щодо правового регулювання дистанційної праці. Виявлено, що ключовими міжнародними стандартами є: обов’язковість письмової форми договору, право на відключення, компенсація витрат працівника, гарантії рівності у доступі до професійного розвитку, захист права на приватність. Зроблено висновок, що національне законодавство України лише частково відповідає цим стандартам, що вимагає його подальшої адаптації до acquis ЄС. Практичне значення дисертаційного дослідження полягає у можливості використання отриманих результатів у: - науково-дослідній роботі – в якості теоретичної основи для подальшого вивчення фундаменту індивідуально-договірного регулювання нестандартних форм зайнятості та цифрової трансформації трудових відносин; - у правотворчості – при підготовці змін до Кодексу законів про працю України та підзаконних нормативних актів для більш детальної регламентації дистанційної роботи, або при розробці нового Трудового кодексу; - у правозастосовній діяльності - органами Державної служби з питань праці – для підготовки методичних роз’яснень щодо контролю за додержанням трудових прав дистанційних працівників; судами – при розгляді трудових спорів, пов’язаних з виконанням або припиненням дистанційної роботи (наприклад, щодо незаконного звільнення дистанційного працівника, оплати праці, нещасного випадку на дистанційному робочому місці тощо). Окремі пропозиції можуть знайти застосування в практичній діяльності роботодавців при розробці внутрішніх положень про дистанційну роботу та укладенні індивідуальних трудових договорів з працівниками про дистанційну роботу; - в освітньому процесі - при викладанні навчальних дисциплін «Трудове право», «Право соціального забезпечення», «Правове регулювання трудових та процесуально трудових відносин», а також при розробці навчально-методичних матеріалів (в тому числі відповідних розділів підручників і посібників).
Стимулювання інвестиційно-інноваційної діяльності підприємств у повоєнному відновленні України
(СНУ ім. В. Даля, 2025) Осьмак, Д. І.; Osmak, D.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі знань 05 Соціальні та поведінкові науки за спеціальністю 051 Економіка – Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля Міністерства освіти і науки України, Київ, 2025. Дисертацію присвячено дослідженню сучасних теоретико-методичних та прикладних проблем стимулювання інвестиційно-інноваційної діяльності підприємств у повоєнному відновленні України. Реалізація сучасних інструментів і важелів стимулювання інвестиційно-інноваційної діяльності підприємств важлива для створення безперечних конкурентних переваг, що обумовлено спрямованістю України до євроінтеграції, пріоритетом і важливістю людського капіталу в інвестиційному процесі, стрімкім розвитком інформаційного забезпечення та ШІ і повоєнного відновлення України. В дослідженні розроблено концептуальну схему прогнозування оптимальних параметрів стимулювання інвестиційно-інноваційної діяльності підприємств у період повоєнного відновлення, яка включає такі основні етапи: набір показників, що характеризують інвестиційну діяльність підприємств; формування матриці вхідних даних для прогнозування оптимальних параметрів стимулювання інвестиційно-інноваційної діяльності; аналіз динаміки фактичних показників та вибір рівняння тренду з огляду на національні тенденції в економіці; розрахунок прогнозних значень абсолютних показників оптимальних параметрів стимулювання інвестиційно-інноваційної діяльності; визначення прогнозних відносних показників (за необхідності) оптимальних параметрів стимулювання інвестиційно-інноваційної діяльності; стандартизація (за необхідності) прогнозних значень оптимальних параметрів стимулювання інвестиційно-інноваційної діяльності; розрахунок прогнозних значень та їх інтерпретація оптимальних параметрів стимулювання інвестиційно-інноваційної діяльності. Запропоновано заходи стимулювання інвестиційно-інноваційної діяльності для вітчизняних підприємств: визначення пріоритетних видів діяльності і закріплення їх в соціально-економічній програмі розвитку, розробка механізму відповідальності для всіх учасників інвестиційного процесу, податкові пільги та інструменти, розвиток індустріальних парків і державного приватного партнерства. Досліджено фактори ефективності інвестиційних процесів в ринкових умовах за трьома рівнями: макроекономічні, мезоекономічні і мікроекономічні. Дослідження факторів макрорівня, управління їх впливом дозволяє сформувати інвестиційну політику держави, визначити основі пріоритети соціально-економічної програми розвитку держави на майбутнє, врахувати виклики і ризики при здійсненні інвестиційної стратегії держави. Фактори ефективності інвестиційного процесу мезорівня впливають на соціально-економічний розвиток громад і територій, особливості територіального розташування видів господарської діяльності, дозволяють розробляти програми сталого розвитку громадам з визначенням пріоритетів на майбутнє. До факторів останньої групи – мікрорівня, слід віднести ті, що діють на рівні підприємств, установ, організацій, індивідуальних і інституціональних інвесторів. Визначено, що під ефективністю інвестиційного процесу підприємства будемо розглядати порівняння очікуваних результатів від інвестицій до фактичного їх значення. Оцінити ефективність інвестиційного процесу підприємства можна за допомогою показника інвестиційної привабливості. Такий підхід дозволяє не тільки в кількісному виразі отримати оцінку, а і виокремити фактори позитивного і негативного впливу на інвестиційний процес для підприємства, що дозволить нівелювати негативний вплив і підсилити фактори позитивної дії при розробці інвестиційної політики, інвестиційних проєктів і програм суб’єктів господарювання. Виявлено, що головною особливістю інвестиційно-інноваційної діяльності підприємства є вплив інтелектуального капіталу і ресурсу на її ефективність. Здібність топ менеджерів приймати правильні інвестиційні рішення, налагодити інвестиційний процес з максимальною ефективністю і результативністю на підприємстві, зібрати вмотивовану команду фахівців - все це є запорукою успіху, сталого розвитку суб’єкта господарювання навіть в складних економічних умовах. Охарактеризовано основні проблеми інвестиційного середовища України на сьогодні можемо віднести такі: значне податкове навантаження; ставка ПДВ (20%) та ставка податку на прибуток в Україні (18%), що перевищує відповідні показники багатьох країн Центрально-Східної Європи; проте з огляду на високу, порівняно з країнами ЄС прибутковість вкладення капіталу ця різниця не є критичною перешкодою для залучення інвестицій; водночас стримуючими чинниками для поліпшення інвестиційного клімату є інші податки та податкові платежі; корупція на всіх ланках влади, непрозорість процедур прийняття рішень органами виконавчої влади; недостатня ефективність механізмів забезпечення прав і свобод інвесторів, є додатковими перешкодами; військовий стан України, адже через окуповані території йде великий відтік капіталів; також існує великий ризик для інвестора, зокрема іноземні інвестори стикаються з невизначеністю щодо того, наскільки їхні інвестиції в Україну охороняються в час збройного конфлікту й військової окупації. Удосконалено визначення механізму стимулювання інвестиційно-інноваційної діяльності підприємств у повоєнний період – це система взаємодії керуючої та керованої підсистем, сукупності форм і джерел інвестицій‚ взаємодія між якими відбувається через методи, інструменти та важелі впливу на процес розробки і реалізації інвестиційних рішень підприємства, з врахуванням мотивів здійснення інвестицій ним. Доведено, що сучасний стан інвестиційного розвитку регіонів та держави загалом характеризується низкою системних проблем, серед яких: недостатній рівень інвестиційно-інноваційного розвитку територіальних утворень; обмежена інтеграція регіонів у глобальні інноваційні мережі та регіональні партнерські програми; низька інвестиційна привабливість регіонів, що супроводжується скороченням обсягів прямих іноземних інвестицій; деградація інтелектуального потенціалу, що проявляється у відтоку висококваліфікованих кадрів із науково-дослідної сфери; невідповідність стратегічних пріоритетів інноваційного розвитку територій актуальним світовим інноваційним тенденціям; критично низький рівень експорту продукції з високою доданою вартістю та інноваційною складовою; зростаючий розрив у темпах інноваційного та цифрового розвитку між регіонами країни та економічно розвиненими державами; прогресуюче зношення техніко-технологічної бази підприємств, що обмежує можливості здійснення інноваційної діяльності; недостатній розвиток сектора інноваційного підприємництва. Підтверджено, що забезпеченню сталого інвестиційно-інноваційного зростання регіонів притаманні багаточисленні протиріччя, викликані невідповідністю національної практики інвестиційно-інноваційної діяльності ринковим викликам як на рівні регіонів, та і на рівні країни в цілому, а також принципам забезпечення сталого інвестиційного розвитку територій. У межах сучасної системи управління інвестиційно-інноваційним розвитком територій ідентифіковано низку внутрішніх суперечностей, які обумовлюють ризики виникнення деструктивних змін у структурі просторового розвитку. Зазначені протиріччя ускладнюють формування ефективної моделі регіонального інноваційного зростання та можуть призвести до поглиблення соціально-економічної диференціації між територіями. Визначено, що основні стратегічні орієнтирами стимулювання інвестиційно-інноваційної діяльності підприємств України у повоєнному періоді, повинні стати реалізація системи заходів за такими напрямами регулювання, як покращення інвестиційного середовища, зокрема в частині гарантування безпеки інвестицій, збільшення обсягів інвестицій, покращення структури інвестицій, оптимізація інвестиційних процесів, (скерування інвестиційних процесів на вирівнювання дисбалансів та диспропорцій соціально-економічного розвитку територій. Узагальнено дослідження у сфері стимулювання і активізації інвестиційно-інноваційної діяльності підприємств, що показали значну розбіжність і неоднозначність думок науковців щодо формування єдиного механізму або алгоритму забезпечення джерелами фінансування інвестиційно-інноваційної діяльності підприємств у майбутньому післявоєнному періоді. Розроблені механізми (алгоритми) можуть бути покладені в основу формування стратегії інноваційно-інвестиційного розвитку підприємств в період повоєнного відновлення. Спрогнозовано обсяг капітальних інвестицій за джерелами фінансування, а також за видами економічної діяльності, які показали збільшення обсягів фінансування в майбутньому, що є позитивним і свідчить про подальшу необхідність впровадження та розробки заходів щодо підвищення інвестиційної активності. Запропоновано заходи щодо підвищення ефективності інвестиційно-інноваційної діяльності підприємств у період повоєнного відновлення: удосконалення нормативно-правової бази; оновлення виробничого потенціалу підприємств; підвищення якості послуг, що надаються; пошук і залучення коштів та грантів; ефективне використання та мобілізація власних ресурсів.