Дисертації, спеціальність 081 – Право
Permanent URI for this collection
Browse
Recent Submissions
Item Правове регулювання та захист трудових прав працівників у контексті цифровізації(СНУ ім. В. Даля, 2025) Котлярова, І. Ю.; Kotliarova, I. Yu.Робота присвячена дослідженню впливу цифрової трансформації на трудові відносини в Україні. Актуальність теми зумовлена глибокими змінами, які цифровізація вносить у сферу праці, створюючи нові виклики та ризики для працівників. Нові форми зайнятості, якот гігпраця, платформна зайнятість, дистанційна робота дають гнучкість, але водночас ставлять працівників перед загрозою нестабільності, відсутності соціальних гарантій та обмеження можливостей захисту своїх прав. Підкреслюється, що чинне національне трудове законодавство відстає від темпів технологічного прогресу та не повною мірою враховує нові формати трудових відносин, що сприяє правовій невизначеності та ускладнює ефективний правовий захист працівників у цифровому середовищі. В роботі визначено сутність і зміст ключових категорій, придатних для застосування в цифровому правовому середовищі. Подано авторські дефініції понять «цифровізація трудових відносин»; «цифрові трудові права»; «цифрові трудові обов’язки», «дистанційна робота», «цифрові платформи», що сприяє усуненню термінологічної невизначеності й закладає основу для подальшої кодифікації цифрових явищ у трудовому праві. Авторкою з’ясовано, що цифровізація праці виступає багатоаспектним і системоутворюючим процесом, який охоплює не лише зміну змісту трудової діяльності, а й трансформацію структури ринку праці та характеру правового регулювання трудових відносин, а також виокремлено три основні аспекти цифрової трансформації на ринку праці: 1) зміна природи та змісту праці; 2) структурна зміна ринку праці; 3) трансформація трудових відносин. Підкреслено, що ці зміни вимагають негайної адаптації законодавства та відповідних соціальних інститутів, що забезпечить створення адекватного правового поля, гарантуючи справедливість, безпеку та гідність у сфері праці. На основі аналізу досвіду міжнародного регулювання трудових відносин, зазначається, що цифрова економіка впливає на класичний розподіл суб’єктного складу трудових правовідносин «працівник–роботодавець», змінюючи найменування працівника на сторону конкретної угоди – фрілансер, підприємець, самозайнята фізична особа, незалежний виконавець, тощо. Авторка робить висновок, що наразі українське законодавство тяжіє до створення нової категорії «працівники інтернетплатформ (цифрових платформ)», включивши їх до сфери дії трудового права та одночасно розробляючи специфічні норми, які враховують особливості праці на таких цифрових платформах. Саме такий підхід дає змогу зберегти принцип єдності та диференціації галузі національного трудового права. Доведено, що особливістю цифрових трудових правовідносин є те, що вони реалізуються в особливому віртуальному середовищі, на цифрових платформах, без реальної (або за обмеженої) комунікації сторін трудових правовідносин, що вимагає від працівників та роботодавців, крім професійних, наявності інформаційних знань та умінь, а також забезпечення їх безпечного інтернетспівробітництва та здійснення цифрових трудових прав. У дослідженні представлена класифікація цифрових правовідносин у сфері праці за різними підставами. Залежно від обсягу використання інструментів цифровізації виокремлено правовідносини: а) які доповнюють, за допомогою цифрових інструментів, класичні трудові правовідносини (наприклад, шляхом використання електронних трудових книжок або електронного цифрового підпису), б) щодо безпосереднього здійснення прав та обов’язків суб’єктів в процесі виконання трудової функції у віртуальному середовищі, коли взаємодія сторін здійснюється віддалено, без фізичного контакту, який замінюють цифрові технології. В залежності від періоду зайнятості сторін трудового договору у віртуальному середовищі: а) цифрові трудові правовідносини, які пов'язані із застосуванням виключно дистанційної (віддаленої) праці працівник та роботодавець укладають угоду про дистанційну роботу на постійній основі; б) змішані трудові правовідносини, які передбачають чергування роботи в офісі з віддаленою працею, в тому числі до цієї групи включаються ситуації, коли віддалена робота застосовується без урахування бажання працівника (тимчасове переведення працівника у виняткових випадках). У дисертації обґрунтована необхідність створення правової основи для регулювання дистанційної роботи, цифровізації робочого часу та права на відключення в Україні. Авторка вважає необхідним внесення змін до чинного КЗпП України шляхом закріплення на законодавчому рівні права на відключення, а також визначення чітких санкцій за його порушення. Зміни до КЗпП України можуть бути сформульовані як частини статті наступним чином: «Ч.1. Працівник має право не виконувати робочі обов'язки та не підтримувати зв'язок з роботодавцем поза межами встановленого робочого часу, якщо інше не передбачено трудовим договором або колективною угодою. Ч.2. Роботодавець зобов'язаний забезпечити реалізацію права працівника на відключення шляхом: встановлення чіткого робочого графіка; утримання від вимог щодо виконання працівником робочих завдань поза робочим часом, за винятком випадків, передбачених законодавством або договором; розробки та впровадження політики щодо права на відключення, яка включає правила використання робочих комунікацій поза робочим часом та визначає випадки, коли це може бути необхідно. Ч.3. Залучення працівника до виконання робочих обов'язків поза встановленим робочим часом допускається лише у випадках: надзвичайних ситуацій, що вимагають негайного втручання; інших випадках, передбачених законодавством або трудовим договором. Ч.4. У разі порушення права на відключення працівник має право звернутися до органів державного нагляду за дотриманням трудового законодавства або до суду для захисту своїх прав та отримання компенсації. Ч.5. За порушення права працівника на відключення роботодавець несе відповідальність відповідно до чинного законодавства». Також авторка узагальнила розуміння поняття права на відключення та вказала, що регулювання цього права за своєю суттю має встановити три основні елементи: 1) обмеження робочого часу (на рівні трудового законодавства); 2) право на відпочинок (перерви, щоденні та щотижневі відпочинки, щорічна відпустка); 3) право на приватність (на рівні конституційного та трудового законодавства). Авторка доводить необхідність чіткого формулювання та законодавчого закріплення інших цифрових трудових прав та гарантій для захисту працівників від неправомірного використання цифрових технологій, зокрема, права на прозорість алгоритмів оплати, права на інформацію про алгоритмічний моніторинг, права на цифрову приватність та захист персональних даних, права на захист від дискримінації, спричиненої алгоритмічними рішеннями роботодавця, тощо. Ці права є новими для українського правового поля, але вони активно реалізуються працівниками у європейських країнах, досвід яких має бути цікавим та корисним для вітчизняної правозастосовчої практики. Акцентується на доцільності встановлення відповідальності роботодавця за порушення норм цифрової трудової етики. В роботі вказується на необхідність закріплення у трудовому законодавстві України визначення цифрових трудових прав «як сукупності прав працівників, пов’язаних із використанням цифрових технологій у процесі виконання трудових функцій» та цифрових трудових обов’язків «як комплексу зобов’язань працівників, що включає дотримання норм кібербезпеки, відповідальне використання цифрових ресурсів та комунікаційних платформ, забезпечення коректної взаємодії з алгоритмічними системами управління працею». З метою забезпечення правової визначеності у сфері цифровізації праці та робочого часу, авторка вважає за доцільне: а) розробити механізми цифрового обліку робочого часу для дистанційних працівників з обов’язковими стандартами щодо захисту персональних даних; б) встановити мінімальні вимоги до компенсації витрат на віддалену роботу, що забезпечить рівні умови праці та підвищить продуктивність; в) визначити межі використання цифрових інструментів моніторингу праці та робочого часу працівників для запобігання порушенням їх права на конфіденційність. Авторка пропонує і інші зміни до чинного КЗпП України, які стосуються кількох його глав та спрямовані на комплексне регулювання нових цифрових трудових відносин. Основні пропозиції включають: розширення сфери регулювання для включення цифрових трудових прав, обов'язків та питань алгоритмічного управління; захист прав працівників в умовах цифрової зайнятості, зокрема, захист персональних даних та обмеження цифрового контролю; регулювання нових форм праці (наприклад, дистанційної) та оплати праці; захист прав працівників на цифрових платформах, включаючи визначення статусу цифрових профспілок. Авторка обґрунтувала позицію, що професійна перепідготовка є одним із ключових викликів сучасного етапу цифрової трансформації як для України, так і для країн ЄС. Швидка цифровізація економіки та автоматизація створюють ризик цифрової нерівності та розрив між навичками працівників і потребами ринку праці. Зазначається, що для вирішення цієї проблеми необхідний комплексний підхід, що передбачає: активну державну політику щодо навчання впродовж життя (lifelong learning), співпрацю між урядом, освітою та бізнесом, а також фінансову підтримку програм перепідготовки. Зроблено висновок, що професійна перепідготовка постає не лише як інструмент індивідуальної адаптації до нових умов, але і як стратегічна передумова економічної стабільності та конкурентоспроможності держави у цифрову епоху. У дисертації доведено, що судовий захист у сфері цифрових трудових відносин відіграє не лише компенсаторну (відновлення порушених прав), а й нормативну роль, тобто має подвійний характер. Він активно формує правозастосовну практику, встановлюючи прецеденти для нових стандартів. Це свідчить про те, що суди не обмежуються тлумаченням чинних норм, а виконують активну, еволюційну та стратегічно важливу функцію у розвитку трудового права в умовах цифрової трансформації. Авторка підкреслює стратегічну роль судової влади у забезпеченні справедливості та гідності працівників у цифрову епоху Аргументована позиція, що для ефективного захисту працівників у нових умовах цифрової економіки профспілки мають не лише зберегти класичні форми діяльності, а й адаптувати свої методи до реалій нетипової зайнятості. Йдеться про пошук нових форматів представництва та захисту прав, включно зі створенням цифрових профспілок, здатних охоплювати працівників дистанційної та платформної економіки, забезпечуючи їх залучення до колективних переговорів і механізмів соціального діалогу. Міжнародні зусилля, зокрема діяльність ЄС та МОП, вже привели до значних регулятивних зрушень, таких як ухвалення Директиви ЄС про платформну зайнятість та резолюції МОП щодо розробки глобальних стандартів в цій сфері. Зазначається, що міжнародна співпраця та тиск профспілкового руху є ключовими для формування нової правової бази, яка буде захищати працівників цифрової економіки. Акцентовано, що у цифровому середовищі громадські організації та правозахисні групи відіграють важливу роль, доповнюючи діяльність профспілок шляхом надання безоплатної правничої допомоги, проводячи адвокаційні кампанії, підвищуючи обізнаність працівників про їхні цифрові трудові права та сприяючи міжнародному діалогу. В умовах цифровізації праці така синергія професійних спілок, громадських ініціатив і міжнародних інституцій є необхідною передумовою створення ефективної, сучасної системи захисту прав працівників, яка відповідала б викликам глобалізованого ринку та потребам цифрової епохи. Сформульовані в процесі дослідження висновки й отримані результати можуть бути використані: у науководослідницькій сфері – для подальших теоретичних напрацювань з питань правового статусу працівника в умовах цифровізації трудових відносин, розвитку концепції цифрових трудових прав і обов’язків, а також при дослідженні нових тенденцій на ринку праці, пов’язаних із цифровою економікою; в освітньому процесі – при викладанні навчальних дисциплін зі спеціальності 081/D8 «Право» (таких як «Трудове право та право соціального забезпечення», «Правове регулювання трудових та процесуальних трудових відносин», «Правове забезпечення цифрової економіки», тощо), для підготовки відповідних лекцій, методичних матеріалів, а також у розробці нових спецкурсів, навчальних програм і підручників, присвячених проблематиці трудових прав у цифрову епоху; у правотворчості – в діяльності з підготовки змін та доповнень до чинних нормативноправових актів у сфері праці. Висновки та конкретні законодавчі пропозиції дисертації можуть бути використані при опрацюванні проєкту нового Трудового кодексу України, розробці спеціальних законів чи підзаконних актів щодо дистанційної роботи, гігекономіки, захисту персональних даних працівників, алгоритмічного управління працею тощо; у правозастосуванні – органами державної влади, місцевого самоврядування, судами та іншими суб’єктами, що забезпечують реалізацію і захист трудових прав. Результати дослідження можуть стати підґрунтям для підготовки роз’яснень, методичних рекомендацій щодо застосування трудового законодавства в умовах цифровізації, а також бути враховані при розгляді трудових спорів, пов’язаних із нетиповими формами зайнятості чи порушеннями прав працівників у цифровому середовищі.Item Трудовий договір в умовах дистанційної зайнятості(СНУ ім. В. Даля, 2025) Севост’янов, С. С.; Sevostyanov, S. S.Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право». Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, Міністерство освіти і науки України, Київ, 2025. Дисертаційне дослідження присвячене комплексному аналізу правового регулювання трудового договору про дистанційну роботу як особливої форми нестандартної зайнятості. Актуальність теми обумовлена сучасними викликами ринку праці, пов’язаними з цифровізацією, глобалізацією, пандемією COVID-19 та воєнним станом в Україні, які зумовили масове поширення дистанційної роботи й потребу у її належному нормативному врегулюванні. У першому розділі обґрунтовано генезис і сучасні тенденції розвитку нестандартних форм зайнятості, серед яких дистанційна робота посідає особливе місце. На підставі аналізу наукових джерел сформульовано авторський багатоаспектний підхід до поняття «дистанційна робота» – як виду нестандартної зайнятості, форми організації праці та особливого виду трудових відносин. Доповнено перелік її ознак: самостійна організація робочого місця працівником, обмеженість можливості роботодавця гарантувати безпечні умови праці, використання інформаційно-комунікаційних технологій як обов’язкової складової. Проаналізовано дуалізм методу правового регулювання дистанційної роботи, що поєднує імперативні та диспозитивні засади, а також особливості індивідуально-договірного та колективно-договірного регулювання. У другому розділі дисертаційного дослідження розкрито зміст трудового договору про дистанційну роботу як універсальної форми індивідуалізації трудових відносин. У підрозділі 2.1 досліджено поняття і зміст трудового договору про дистанційну роботу, його істотні та додаткові умови, що визначають специфіку виконання трудової функції дистанційно. Сформульовано авторське визначення поняття трудового договору про дистанційну роботу як письмового двостороннього договору між працівником і роботодавцем, предметом якого є виконання працівником визначеної роботи поза місцем знаходження роботодавця (дистанційно) з використанням електронних засобів комунікації, без прямого підпорядкування внутрішньому трудовому розпорядку, в інтересах роботодавця та за плату, яку роботодавець зобов’язується своєчасно виплачувати. У підрозділі 2.2 з’ясовано особливості укладення і припинення трудових договорів про дистанційну роботу. Розкрито специфіку укладення договорів з неповнолітніми (визначено проблему правового статусу «легкої роботи») та іноземними працівниками (колізійно-правові аспекти, визнання іноземних електронних підписів). Запропоновано авторські зміни до КЗпП України, зокрема: закріплення можливості укладення договору в електронній формі як рівноцінної письмовій; уточнення гарантій для неповнолітніх осіб; удосконалення дозвільних процедур для працевлаштування іноземців. У підрозділі 2.3. досліджено виконання сторонами трудових обов’язків у межах трудового договору про дистанційну роботу. Виокремлено проблемні аспекти: складність контролю за робочим часом і результатами праці, ризики вигорання, психологічної ізоляції та порушення права на відпочинок тощо. Проаналізовано судову практику України та ЄС щодо спорів про неналежне виконання трудових обов’язків у дистанційному форматі. Сформульовано висновок про необхідність більшої конкретизації умов договору (щодо робочого часу, критеріїв оцінки результатів, забезпечення обладнанням) та запровадження додаткових гарантій для захисту прав працівників. Запропоновано внести зміни до Типової форми трудового договору про дистанційну роботу, доповнивши її положеннями про матеріально-технічне забезпечення, охорону праці та механізми комунікації. У третьому розділі досліджено міжнародні трудові стандарти (Конвенція МОП №177, Рекомендація №184, директиви та рекомендації ЄС) щодо правового регулювання дистанційної праці. Виявлено, що ключовими міжнародними стандартами є: обов’язковість письмової форми договору, право на відключення, компенсація витрат працівника, гарантії рівності у доступі до професійного розвитку, захист права на приватність. Зроблено висновок, що національне законодавство України лише частково відповідає цим стандартам, що вимагає його подальшої адаптації до acquis ЄС. Практичне значення дисертаційного дослідження полягає у можливості використання отриманих результатів у: - науково-дослідній роботі – в якості теоретичної основи для подальшого вивчення фундаменту індивідуально-договірного регулювання нестандартних форм зайнятості та цифрової трансформації трудових відносин; - у правотворчості – при підготовці змін до Кодексу законів про працю України та підзаконних нормативних актів для більш детальної регламентації дистанційної роботи, або при розробці нового Трудового кодексу; - у правозастосовній діяльності - органами Державної служби з питань праці – для підготовки методичних роз’яснень щодо контролю за додержанням трудових прав дистанційних працівників; судами – при розгляді трудових спорів, пов’язаних з виконанням або припиненням дистанційної роботи (наприклад, щодо незаконного звільнення дистанційного працівника, оплати праці, нещасного випадку на дистанційному робочому місці тощо). Окремі пропозиції можуть знайти застосування в практичній діяльності роботодавців при розробці внутрішніх положень про дистанційну роботу та укладенні індивідуальних трудових договорів з працівниками про дистанційну роботу; - в освітньому процесі - при викладанні навчальних дисциплін «Трудове право», «Право соціального забезпечення», «Правове регулювання трудових та процесуально трудових відносин», а також при розробці навчально-методичних матеріалів (в тому числі відповідних розділів підручників і посібників).Item Правове регулювання управління соціальною сферою об'єднаних територіальних громад в умовах децентралізації(СНУ ім. В. Даля, 2025) Панов, І. В.Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право». Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, Міністерство освіти і науки України, Київ, 2025. У роботі здійснено комплексний аналіз та оцінка правового регулювання управління соціальною сферою в об'єднаних територіальних громадах (ОТГ) у контексті децентралізації влади в Україні. Розглянуті основні проблеми та виклики, що виникають у процесі передачі повноважень і ресурсів від державної влади до місцевих громад. Представлені концептуально нові підходи до організації функціонування органів місцевого самоврядування (ОМС), які базуються на інтеграції європейських стандартів, адаптації міжнародного досвіду та розробці національних механізмів. У досліджені здійснено історико-правовий аналіз еволюції ідеї децентралізації влади від античності до сучасності, що дозволило простежити закономірності її розвитку на різних історичних етапах. Доведено, що децентралізація є ключовим елементом демократизації управління, що забезпечує баланс між центральною владою та автономією місцевих громад. Удосконалено підходи до періодизації розвитку концепцій децентралізації, що включають 3 етапи: формування (кінець XIX – середина XX ст.), закріплення в міжнародному праві (друга пол. XX ст.) та сучасний етап (XXI ст.). Розвинено ідею інтеграції інноваційних форм децентралізації, таких як деволюція та дивестування, як основи ефективного управління. Серед форм виокремлено також деконцентрацію та делегування. Удосконалено класифікацію типів децентралізації, серед яких представлено політичну, адміністративну та фінансову децентралізацію. 3 Визначено основні моделі децентралізації влади – англосаксонську (загального права), яка забезпечує високий рівень автономії місцевих громад та романо-німецьку (континентальну), що гармонійно поєднує місцеве самоврядування із державним контролем - доведено, що формування моделей децентралізації влади обумовлено специфічними історичними, економічними та політичними умовами розвитку держав. Автор пропонує власне визначення децентралізації як процесу перерозподілу владних повноважень між центральними та місцевими органами влади, спрямованого на забезпечення ефективності управління, адаптивності рішень до локальних потреб, на принципах прозорості та підзвітності діяльності ОМС. Автором проведено дослідження процесу імплементації європейських стандартів автономії громад, прозорості управління та доступності послуг у контексті реформування українського законодавства відповідно до положень Європейської хартії місцевого самоврядування. Доведено, що впровадження принципів Європейської хартії МС, таких як субсидіарність, фінансова автономія та демократичний контроль, є важливим етапом у забезпеченні сталого розвитку громад. Розвинено поняття європейських стандартів децентралізації через їх інтеграцію в систему правових актів України. Запропоновано авторське визначення поняття «європейські стандарти децентралізації» через систему принципів (субсидіарності, автономії, фінансової самостійності), що закріплені у правових актах, таких як Європейська хартія МС, і спрямовані на забезпечення демократичного управління на місцевому рівні. Обґрунтовано необхідність гармонізації українського законодавства з європейськими нормами для підвищення ефективності управління соціальною сферою об'єднаних територіальних громад. Здійснено порівняльний аналіз досвіду проведення реформи децентралізації в країнах Східної Європи, таких як Румунія, Словаччина, Республіка Молдова та Литовська Республіка, що дозволило визначити ключові правові моделі 4 децентралізації. Удосконалено підходи до аналізу правових моделей децентралізації, які можуть бути адаптовані до українських умов. В роботі досліджені особливості функціонування системи соціального захисту населення в площині децентралізації МС. Автор приходить до висновку, що система соціального захисту в умовах децентралізації - це сукупність заходів, інструментів і механізмів, спрямованих на забезпечення соціальних гарантій населенню, що реалізується через інтеграцію зусиль центральної та місцевої влади за принципом субсидіарності. Автор акцентує на тому, що децентралізація дозволяє адаптувати соціальні послуги до потреб конкретних громад, підвищуючи їх ефективність і доступність. Автор вводить поняття «архітектоніка децентралізації системи соціального захисту», яке вперше детально досліджується в українській правовій науці. Запропоновано авторське визначення «архітектоніка децентралізації системи соціального захисту» - це інтегрована багаторівнева система, яка об’єднує функціональні, адміністративні, фінансові та ресурсні компоненти, спрямовані на забезпечення стабільності й адаптивності соціальної сфери на рівні територіальних громад. Основними елементами архітектоніки децентралізації соціального захисту автор пропонує вважати: а) принципи: субсидіарність, прозорість, підзвітність; б) механізми: моніторинг, контроль, стратегічне планування; в) ресурси: кадрові, матеріальні, фінансові. У роботі детально розкрито теоретико-правові аспекти компетенції ОМС в управлінні соціальною сферою. Автор звертає увагу на складну багатокомпонентну природу компетенції, її правове визначення, структурні елементи та принципи розподілу, що є основою ефективного функціонування місцевого самоврядування. Досліджені категорії «повноваження», «компетенція», «функції» ОМС в управлінні соціальною сферою ОТГ. Автор пропонує нове визначення компетенції як юридичної категорії, підкреслюючи її динамічний характер у контексті реформ децентралізації. Новизна визначення полягає у розширеному тлумаченні компетенції як інструмента не лише адміністративного, але й соціального управління, що враховує специфіку місцевих громад. 5 Автор надає оригінальну класифікацію компетенції ОМС за декількома критеріями: а) за характером: власна та делегована компетенція; б) за функціональною спрямованістю: соціальна, економічна, екологічна; в) за рівнем впливу: стратегічна та оперативна компетенція. Наведена класифікація дає змогу чіткіше визначати пріоритети діяльності ОМС залежно від специфіки громади та їхніх потреб. Автор підкреслює, що компетенція ОМС передбачає не лише права, а й відповідальність, зокрема юридичну за порушення законодавства та суспільну відповідальність за невиконання очікувань громади. Автор наголошує на необхідності врегулювання механізмів юридичної відповідальності, особливо в умовах конфліктних ситуацій або порушення прав громадян. Висвітлюючи особливості реалізації повноважень ОМС у сфері соціального захисту в умовах дій надзвичайних режимів запропоновані авторські визначення: «повноваження ОМС у сфері соціального захисту», «соціальний захист в умовах надзвичайних режимів», «кризові повноваження місцевого самоврядування», «адаптивність соціального захисту». Автором запропоновано внести зміни до ЗУ «Про місцеве самоврядування» шляхом доповнення Закону Главою «Діяльність органів місцевого самоврядування в умовах надзвичайних правових режимів», яка чітко визначатиме кризові повноваження, функції та обов’язки ОМС в умовах надзвичайних ситуацій. Обґрунтована доцільність закріплення у цій Главі переліку повноважень ОМС, чітких обов’язків щодо забезпечення соціального захисту населення, включаючи розміщення евакуйованих осіб, організацію отримання та розподілу гуманітарної допомоги, а також встановлення правил взаємодії з органами державної влади, громадськими організаціями та міжнародними партнерами. В роботі проведено правовий аналіз надання соціальних послуг у сфері охорони здоров’я та освіти в умовах децентралізації. Розкрито сучасний стан правового регулювання цих сфер та визначено перспективи їх удосконалення в контексті передачі повноважень ОМС. 6 Вперше запропоновано авторські визначення понять «децентралізація у сфері охорони здоров’я» та «децентралізація в сфері освіти». Доведено, що децентралізація сприяє підвищенню доступності, адаптивності та ефективності соціальних послуг. Удосконалено підходи до регулювання правовідносин у сфері надання медичних та освітніх послуг, зокрема щодо фінансової автономії територіальних громад і взаємодії державного та приватного секторів у підтримці інфраструктури. У сфері охорони здоров’я визначено механізми адаптації медичних послуг до потреб населення, які забезпечують право громадян на охорону здоров’я, закріплене статтею 49 Конституції України. Розвинена думка про важливість локалізації послуг, що дозволяє ефективно реагувати на виклики, зокрема під час воєнного стану. У сфері освіти обґрунтовано необхідність фінансової автономії громад та розвитку опорних шкіл, які забезпечують доступ до якісної освіти мешканцям віддалених територій. Автором проаналізовано та удосконалено механізми передачі відповідальності за управління, фінансування та організацію освітніх закладів від центральних органів до ОМС. Запропоновано конкретні зміни до чинного законодавства, спрямовані на вдосконалення нормативних актів, забезпечення рівного доступу до соціальних, освітніх та медичних послуг, підвищення прозорості й ефективності функціонування місцевого самоврядування. Запропоновані зміни передбачають конкретні механізми для фінансування, моніторингу й контролю якості послуг на рівні територіальних громад. Сформульовані в процесі дослідження висновки й отримані результати можуть бути використані: - у науково-дослідних цілях – як основа для подальшого дослідження системи місцевого самоврядування та її елементів; - у правотворчій діяльності – при вдосконаленні адміністративного та конституційного законодавства, як доктринальна основа для проведення адміністративної реформи щодо децентралізації публічної влади; 7 - у навчальному процесі – у процесі підготовки навчальних матеріалів з дисциплін «Адміністративне право», «Муніципальне право», «Трудове право та право соціального забезпечення»; - у правозастосуванні – у практичній діяльності місцевих органів влади та в судовій практиці.