Дисертації та автореферати дисертацій

Permanent URI for this community

https://dspace.snu.edu.ua/handle/123456789/96

Browse

Browsing Дисертації та автореферати дисертацій by Title

Now showing 1 - 20 of 71
  • Thumbnail Image
    Item
    Cоціально-економічна безпека міста
    (2023) Романовська, Ю. А.
    Романовська Ю. А. Соціально-економічна безпека міста. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора економічних наук за спеціальністю 08.00.05 – Розвиток продуктивних сил та регіональна економіка. – Вінницький торговельно-економічний інститут Державного торговельно-економічного університету. – Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля. – Київ, 2023. Дисертацію присвячено розробленню теоретичних, методологічних та науково-прикладних основ зміцнення соціально-економічної безпеки міста. Сформовано предметне поле дослідження соціально-економічної безпеки міста. Уточнено понятійно-категоріальний апарат дослідження. Проведено аналіз характерних рис соціально-економічної безпеки міста. Удосконалено оцінювання фінансової спроможності міста. Проаналізовано вплив демографічного чинника на соціально-економічну безпеку міста. Розроблено методологічні засади оцінювання впливу «сірої» тіньової економіки на бюджет міста, які пераціоналізовано у вигляді оцінних правил, прийомів, процедур та операцій. Розроблено концептуальні засади аналізу розвитку загроз соціально-економічній системі «місто», які операціоналізовано у вигляді сукупності методичних і технічних прийомів та операцій аналізу. Проаналізовано підходи до оцінювання об’єктів економічної безпекології, доведено доцільність використання в оцінюванні моделювання. Розроблено модель оцінювання соціально-економічної безпеки міста з використанням методів векторної алгебри, наданих передумов, висунутих вимог до моделювання оцінювання та інформаційних інтересів користувачів оцінок. Сформульовано вимоги, правила й інструментарій інтерпретації результатів оцінювання соціально-економічної безпеки міста, отриманих з використанням розробленої оцінної моделі. Розроблену модель оцінювання соціально-економічної безпеки міста апробовано з використанням даних 6-х міст з різним адміністративним статусом. Обґрунтовано вибір сценарного підходу до організації зміцнення соціально-економічної безпеки міста, розкрито зміст сценарію зміцнення. Розроблено технологію підготовки сценарію зміцнення соціально-економічної безпеки міста. Розроблено послідовність аналізу ресурсного забезпечення сценаріїв зміцнення соціально-економічної безпеки міста. Сформовано фреймову модель імплементації сценарного підходу до зміцнення соціально-економічної безпеки міста до діяльності міської влади. Визначено склад потенційних стейкхолдерів зміцнення соціально-економічної безпеки міста, виділено їхні групи, описано у загальному вигляді інтереси та можливості стейкхолдерів у виконанні сценарію зміцнення, встановлено орієнтири в організації комунікацій міської влади зі стейкхолдерами кожної з виділених груп та запропоновано форми їхнього залучення до участі у виконанні сценарію зміцнення.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Адміністративно-правовий статус прокурора спеціалізованої прокуратури у сфері оборони
    (СНУ ім. В. Даля, 2026) Покора, К. В.
    Покора К.В. Адміністративно-правовий статус прокурора спеціалізованої прокуратури у сфері оборони. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право». Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, Міністерство освіти і науки України, Київ, 2026. Дисертаційна робота є комплексним дослідженням адміністративно-правового статусу та діяльності прокурора Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони, що базується на аналізі законодавства України, міжнародних стандартів, доктринальних підходів та зарубіжного досвіду. У роботі визначено поняття, елементи, місце та особливості адміністративно-правового статусу прокурора, а також розкрито його права, обов’язки, відповідальність. Особливу увагу приділено специфіці роботи прокурорів в умовах воєнного стану та перспектив у період післявоєнного відновлення. Досліджено організацію роботи прокуратури в оборонній сфері в країнах НАТО та Європейського Союзу з метою вивчення найкращих практик, які можуть бути адаптовані до українського контексту. Результати роботи містять низку висновків, рекомендацій і пропозицій, спрямованих на вдосконалення українського законодавства, оптимізацію роботи Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони та підвищення ефективності діяльності її прокурорів через впровадження сучасних підходів до навчання, цифровізації процесів і посилення міжвідомчої співпраці. У роботі здійснено ґрунтовний історико-правовий аналіз становлення інституту прокуратури в Україні, виділено чотири основні етапи її розвитку: період існування України у складі Російської імперії (1722-1917), коли прокуратура була запроваджена Петром I як "око государево"; період Української Народної Республіки (1917-1922); радянський період (1922-1991), що розпочався зі створення Державної прокуратури УСРР 28 червня 1922 року; період незалежності України (1991-дотепер), коли у 1991 році був прийнятий Закон України "Про прокуратуру", а у 1996 році статус прокуратури закріплено в Конституції України. Особливу увагу приділено еволюції спеціалізованих прокуратур у сфері оборони від створення у 1992 році до утворення сучасної Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони у 2023 році. Сформульовано авторське визначення адміністративно-правового статусу Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони як комплексної правової категорії, що визначає особливу роль та місце цього органу в системі органів державної влади, наділеного особливими повноваженнями з метою протидії військовим кримінальним правопорушенням та здійснення контролю за дотриманням законодавства під час досудового розслідування. Визначено структурні елементи адміністративно-правового статусу: нормативно закріплені мета, завдання, функції та принципи діяльності, організаційна структура, спеціальні повноваження та відповідальність, порядок та підстави звільнення. Визначено місце прокурора Спеціалізованої прокуратури у системі органів прокуратури України через функціонування на правах обласної прокуратури з вузькою спеціалізацією виключно на оборонній сфері. Встановлено особливості діяльності прокурора в умовах воєнного стану: можливість екстериторіального функціонування, процесуальне керівництво розслідуванням військових злочинів обмеженого кола суб'єктів (військовослужбовці, військовозобов'язані, резервісти), здійснення нагляду за негласними слідчими діями органів розвідки та безпеки, представництво інтересів держави у справах Міністерства оборони України та оборонно-промислового комплексу. Підкреслено необхідність володіння прокурором комплексом знань з різних галузей права за відсутності внутрішньої спеціалізації, що створює значне навантаження та вимагає особливої професійної підготовки. Систематизовано методи та форми діяльності прокурора. Методи включають примус, переконання, контроль та нагляд з різноманітними засобами правового впливу від планування перевірок до проведення інспекцій та контролю за виконанням приписів. Форми діяльності згруповані у чотири категорії: процесуальні (участь у судових процесах, подання апеляцій та касацій), наглядові (інспектування військових об'єктів, контроль законності наказів), представницькі (ініціювання судових позовів в інтересах держави, захист інтересів військовослужбовців) та аналітично-інформаційні (складання звітів, створення методичних матеріалів). Детально розкрито права та обов'язки прокурора Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони. До основних прав віднесено: безперешкодний доступ до військових об'єктів та документації з обмеженим доступом, право вимагати надання документів та пояснень, ініціювати перевірки та ревізії, розпочинати досудове розслідування, представляти інтереси держави в суді. До обов'язків належать: здійснення нагляду за додержанням законів у військовій сфері, забезпечення процесуального керівництва досудовим розслідуванням, підтримання державного обвинувачення, координація діяльності правоохоронних органів, дотримання режиму державної таємниці, постійне підвищення професійного рівня. Виокремлено основні гарантії функціонування прокурорів: специфічна процедура призначення та звільнення, захист від неправомірного впливу, забезпечення фінансування виключно за рахунок державного бюджету, надання соціальних гарантій з урахуванням статусу військовослужбовця, впровадження спеціальних заходів безпеки для прокурорів та членів їхніх родин. Запропоновано авторську класифікацію принципів діяльності прокурора за функціональним призначенням на чотири групи: загальноправові принципи (верховенства права, законності, незалежності), організаційні принципи (єдності системи прокуратури, централізації, територіальності), функціональні принципи (публічності, гласності з урахуванням режиму секретності, об'єктивності, процесуальної самостійності) та спеціальні принципи діяльності у сфері оборони (захисту інтересів держави та людини, деполітизації, недопустимості сумісництва, дотримання режиму державної таємниці, взаємодії з органами військового управління). Сформульовано визначення юридичної відповідальності прокурора Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони як особливого різновиду відповідальності, що полягає в обов'язку прокурора зазнавати передбачених законодавством несприятливих наслідків за неналежне виконання службових обов'язків. Встановлено види відповідальності: дисциплінарна (за порушення прокурорської етики), кримінальна (за злочини у сфері службової діяльності, розголошення державної таємниці), цивільно-правова (за шкоду, що відшкодовується державою з правом регресу) та адміністративна (за порушення вимог фінансового контролю та правил охорони державної таємниці). Здійснено систематизацію правових засад діяльності за ієрархічним критерієм: загальні нормативні акти (Конституція України, Закон України "Про прокуратуру"), спеціальні нормативні акти (Закон України "Про оборону України", Закон України "Про Збройні Сили України", Кримінальний процесуальний кодекс України) та відомчі нормативно-правові акти (Наказ Генерального прокурора від 17.05.2023 № 130, Положення про Спеціалізовану прокуратуру у сфері оборони). Виявлено особливості порівняно із загальною прокуратурою: подвійний правовий статус прокурора і військовослужбовця, специфіка повноважень щодо доступу до секретної інформації, особливий порядок притягнення до дисциплінарної відповідальності. На основі порівняльно-правового аналізу досліджено міжнародний досвід функціонування військових прокуратур у європейських країнах та США. У Данії розслідування кримінальних правопорушень, вчинених військовослужбовцями, здійснюється цивільною прокуратурою та поліцією за загальними правилами, окремої військової прокуратури не існує. У Польщі з 2016 року окрема структура військової прокуратури та посада Головного військового прокурора були ліквідовані, справи, пов'язані з військовими злочинами, інтегровано до структури Національної прокуратури, де їх розглядає спеціалізований Департамент у військових справах та відповідні відділи у регіональних прокуратурах. Чехія з 2004 року ліквідувала військові суди та військові прокуратури, усі кримінальні справи за участю військовослужбовців розглядаються цивільними судами. У США військові прокуратури є самостійними органами розслідування злочинів, що входять до складу відповідного виду Збройних Сил і не належать до системи федеральних органів прокуратури, функціонує спеціальна Незалежна комісія для моніторингу військового правосуддя. Обґрунтовано можливості адаптації міжнародного досвіду в Україні: посилення незалежності існуючої спеціалізованої прокуратури для забезпечення неупередженості при здійсненні нагляду за додержанням законів у військовій сфері; запровадження військово-дисциплінарних судів для розгляду правопорушень військовослужбовців; створення незалежного дорадчого органу за американською моделлю для системного аналізу проблем військового правосуддя; впровадження механізму гнучкого формування тимчасових "військових" прокуратур в особливих ситуаціях (війна, надзвичайний стан); розгляд питання створення окремої Національної військової антикорупційної прокуратури для ефективної протидії корупції у Збройних Силах та військово-промисловому комплексі. Визначено особливості взаємодії та координації прокурорів Спеціалізованої прокуратури з Міністерством оборони України, Збройними Силами України, Службою безпеки України, Службою зовнішньої розвідки, Управлінням державної охорони, Державною прикордонною службою та іншими органами оборонного сектору. Співпраця охоплює: контроль за дотриманням законодавства у сфері військового управління, включаючи фінансово-господарську діяльність; захист державних інтересів у судових процесах; забезпечення законності під час оперативно-розшукових заходів та досудових розслідувань; координацію правоохоронних органів для протидії злочинності у військових формуваннях.
  • No Thumbnail Available
    Item
  • Thumbnail Image
    Item
    Атомно-абсорбційний спектрофотометр із капілярним електротермічним атомізатором
    (2005) Лорія, М. Г.
    Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук за спеціальністю 05.11.13 – Прилади і методи контролю та визначення складу речовин. – Вінницький національний технічний університет, Вінниця, 2005. Дисертацію присвячено дослідженню термоемісійних процесів при атомізації та розробці високоточного спектрофотометра з капілярним електротермічним атомізатором. Розроблено ма-тематичні моделі атомно-абсорбційного спектрофотометра та процесу атомізації, розроблено і досліджено способи зменшення нерівномірності розповсюдження аналізованої проби по фотометруйованому об’єму. Суттєво покращено основні метрологічні характеристики атомно-абсорбційного спектрофотометра: збільшено точність, чутливість та селективність в приладі для вимірювання мікроконцентрацій важких металів та сертифікації продукції народного споживання. Виконано метрологічний аналіз атомно-абсорбційного спектрофотометра із капілярним еле-ктротермічним атомізатором на підставі варіаційного методу, що дозволило сформулювати вимоги на виготовлення приладу. Розроблено нову конструкцію вертикального капілярного електротермічного атомізатора. Проведено експериментальні дослідження запропонованого приладу, з яких зроблено висновок, що він характеризується практично лінійною статичною характеристикою в діапазоні, що на 50% перебільшує діапазон вимірювання звичайного спектрофотометра, на 40% меншою похибкою ви-значення мікроконцентрації та до двох разів більшою чутливістю. Крім того, збільшено кількість елементів, що можна визначити, до 70.
  • No Thumbnail Available
    Item
  • No Thumbnail Available
    Item
  • No Thumbnail Available
    Item
    Виховання адаптивного стилю лідерства студентів училищ культури і мистецтв
    (СНУ ім. В. Даля, 2019) Бортнікова, О. В.; Bortnikova, O. V.
    Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук (доктора філософії) за спеціальністю 13.00.07 «Теорія і методика виховання». – Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля Міністерства освіти і науки України, Сєвєродонецьк, 2019. Дисертацію присвячено актуальній темі виховання адаптивного стилю лідерства студентів училищ культури і мистецтв. Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що: вперше визначено сутність поняття «адаптивний стиль лідерства студентів училищ культури і мистецтв», що розуміється як інтегративне особистісне утворення майбутнього фахівця освітнього рівня «молодший спеціаліст» училища культури і мистецтв, включає мотив високих досягнень, сильну волю (мотиваційно-вольовий компонент), знання у галузі лідерології, фахові знання (когнітивний компонент), інтериоризовані загальнолюдські, національні та естетичні цінності (емоційно-ціннісний компонент), комунікативні й організаторські навички, розвинену креативність, здатність до маніфестації престижу власної персони, застосування адекватних ситуації способів управлінського впливу мистецьким, художнім колективом, його згуртування з метою ефективної реалізації групових завдань (діяльнісно-рефлексивний компонент); розроблено методику виховання адаптивного стилю лідерства студентів училищ культури і мистецтв, що є комплексом процедур, способів досягнення планованого результату, передбачає оперування інструментарієм усіх компонентів виховного процесу (цільовий, методологічний, змістовий, операційно-діяльнісний, результативний та контрольно-корекційний). Методика виховання адаптивного стилю лідерства студентів училищ культури і мистецтв базується на акмеологічному, аксіологічному, антропологічному, культурологічному, особистісно-діяльнісному, синергетичному, системному, ситуаційному та цивілізаційному підходах, характеризується алгоритмічністю, діагностичністю, оптимальністю і практичністю; виокремлено та обґрунтовано педагогічні умови виховання адаптивного стилю лідерства студентів училищ культури і мистецтв, а саме: 1) формування готовності суб’єктів освітнього процесу училищ культури і мистецтв до виховання у студентів адаптивного стилю лідерства (забезпечення психологічної і методичної готовності викладачів, класних керівників та студентів до виховання і самовиховання адаптивного стилю лідерства студентів училищ культури і мистецтв); 2) наповнення виховних заходів, програм навчальних дисциплін українознавчим, національно-культурним і патріотичним змістом, що підкреслює визначальну роль лідера у державотворчому і культуротворчому процесах; 3) створення виховуючих ситуацій для апробації студентом училища культури і мистецтв різних лідерських стилів з позиції керівника художнього колективу; уточнено сутність понять: «лідер»; «лідерство», «стиль лідерства»; подальшого розвитку набули методика діагностики рівня вихованості адаптивного стилю лідерства студентів училищ культури і мистецтва, методологічні підходи виховання адаптивного стилю лідерства студентів училищ культури і мистецтв. Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає у розробці та впровадженні в навчально-виховний процес училищ культури і мистецтв: методики виховання адаптивного стилю лідерства студентів, педагогічних умов її реалізації; методичного посібника суб’єктам освітнього процесу «Виховання адаптивного стилю лідерства студентів училищ культури і мистецтв»; сценаріїв кураторських і класних години на теми: «Культура поведінки та моральні норми в побуті студентів»; «Ким бути: лідером чи аутсайдером?»; «Чи знаю я закон? Правова культура лідера»; «Мої моральні принципи – відповідальність за свої учинки та колег»; авторської анкети з виявлення рівня вихованості адаптивного стилю лідерства студентів училищ культури і мистецтв. Матеріали та висновки дисертації можуть використовуватись для розширення змісту курсів «Педагогіка», «Лідерологія», «Історія педагогіки», «Теорія і методика виховання», «Організація виховної роботи у закладах вищої освіти» у розробці сценарівї виховних заходів, змістового наповнення позааудиторної та дозвіллєвої діяльності студентів училищ культури і мистецтв, при підготовці методичних матеріалів для кураторів груп. Шляхом реконструкції розвитку ідей виховання адаптивного стилю лідерства особистості у різні усторичні епохи та у наш час, висвітлено стан розробки досліджуваної проблеми у філософській, психологічній, економічній, соціологічній, політологічній і педагогічній літературі. Визначено поняття «адаптивний стиль лідерства студентів училищ культури і мистецтв», розкрито структуру цього інтегративного особистісного утворення, дібрано, обґрунтовано та показано особливості застосування методологічних підходів виховання адаптивного стилю лідерства, а саме: акмеологічного, аксіологічного, антропологічного, культурологічного, особистісно-діяльнісного, синергетичного, системного, ситуаційного і цивілізаційного; на основі викокремлених критеріїв і показників, що узгоджуються із структурою адаптивного стилю лідерства студентів училищ культури і мистецтв (мотив високих досягнень, сильна воля (мотиваційно-вольовий компонент), знання у галузі лідерології, фахові знання (когнітивний компонент), інтериоризовані загальнолюдські, національні та естетичні цінності (емоційно-ціннісний компонент), комунікативні й організаторські навички, креативність, здатність до маніфестації престижу власної персони, готовність до застосування адекватних ситуації способів управлінського впливу мистецьким, художнім колективом (діяльнісно-рефлексивний компонент). Подається авторська методика діагностики вихованості адаптивного стилю лідерства студентів училищ культури і мистецтв. Виокремлено рівні (високий, середній, низький), критерії (мотиваційно-вольовий, когнітивний, емоційно-ціннісний, діяльнісно-рефлексивний) та показники вихованості адаптивного стилю лідерства студентів училищ культури і мистецтв (актуалізована потреба у лідерстві, вмотивованість до високих досягнень; наполегливість у досягненні мети; професійні знання у галузі культури і мистецтв; знання про сутність адаптивного стилю лідерства; інтериоризовані національні та естетичні цінності; ставлення до лідерства як особистої, соціальної цінності; готовність до застосування адаптивного стилю лідерства; здатність до самовиховання адаптивного стилю лідерства). Узагальнено викладено зарубіжний та національний досвід виховання окремих складових адаптивного стилю лідерства особистості. Вказується, що виховання особистості та її лідерських якостей у США віднесено до прерогативи діяльності едвайзерів, в окремих країнах Європи т’юторів, які є керівниками індивідуальних програм навчання, професійного становлення, особистісного розвитку та реалізації лідерського потенціалу студентів. У закладах вищої освіти країн Європейського континенту (Польщі, Франції, Великої Британії) суб’єкти освітнього процесу створюють умови для росту лідера в структурах студентського самоврядування, де молодь може здобути знання і навички відстоювання своїх індивідуальних та колективних прав, навчається управляти змінами, раціонально використовувати час, будувати команду, згуртовувати соціальне оточення, бути наполегливим у досягнені цілей свого колективу. У країнах Європи і Америки більшість психологічних утворень особистості, які визначають її пріоритет в інтерпесональних стосунках формуються за допомогою інтерактивних форм і методів виховання (метод соціодрами; відкритої трибуни; тренінги і рольові ігри). Зауважується, що в зарубіжній педагогічній практиці виховання лідерів застосовується також метод проектів. В основі змісту більшості масових заходів лежать абсолютні, вічні, патріотичні та громадянські цінності. Підкреслюється, що в Україні є певні напрацювання щодо використання інструментів виховуючого навчання майбутніх лідерів шляхом включення до навчальних планів таких дисциплін як «Лідерологія», «Цінності», «Політика як раціональна форма суспільства», «Інтегральна динаміка та управління мріями», «Історична пам'ять», «Нові парадигми економічного мислення», «Критичне мислення», «Комунікації та інновації», «Управління проектами». У той же час, виховна робота з розвитку різних психологічних утворень адаптивного стилю лідерства студентів носить спорадичний, безсистемний характер, без належного методологічного підґрунтя, не спирається на дані зворотного зв’язку та валідний діагностичний інструментарій, не передбачає механізмів контролю і корекції результатів виховання. Обґрунтовано та експериментально перевірено методику виховання адаптивного стилю лідерства студентів училищ культури і мистецтва, що розглядається як комплекс процедур, способів досягнення планованого результату і включає такі компоненти виховного процесу: цільовий, методологічний, змістовий, операційно-діяльнісний, результативний та контрольно-корекційний. Дана методика реалізується із застосуванням акмеологічного, аксіологічного, антропологічного, культурологічного, особистісно-діяльнісного, синергетичного, системного, ситуаційного і цивілізаційного підходів, передбачає точне проектування кінцевого результату, є алгоритмічною (реалізується поетапно), діагностичною (передбачає зворотній зв'язок з об’єктом вивчення), оптимальною і практичною (не вимагає надмірних затрат ресурів), системною (інтегрує різні складові виховного процесу, як цілісного утворення: суб’єкти, мета, завдання, методологія, зміст, форми, методи, прийоми, засоби). В основі змісту методики виховання адаптивного стилю лідерства студентів училищ культури і мистецтва три групи цінностей: професійні та естетичні цінності, цінності творчої діяльності; лідерські цінності; моральні та патріотичні цінності. Ефективність методики залежить від таких педагогічних умов: 1) формування готовності суб’єктів освітнього процесу училищ культури і мистецтв до виховання у студентів адаптивного стилю лідерства (забезпечення психологічної і методичної готовності викладачів, класних керівників та студентів до виховання і самовиховання адаптивного стилю лідерства); 2) наповнення виховних заходів, програм навчальних дисциплін українознавчим, національно-культурним і патріотичним змістом, що підкреслює визначальну роль лідера у державотворчому і культуротворчому процесах (виховуюче навчання та різноманітні форми, методи роботи зі студентами експериментальних груп із виховання цінностей адаптивного стилю лідерства); 3) створення виховуючих ситуацій для апробації студентом училища культури і мистецтв різних лідерських стилів з позиції керівника художнього колективу (включення студентів училищ культури і мистецтва до різних видів соціальнокорисної та культурно-мистецької діяльності з позиції лідера з подальшою апробацією різних стилів лідерства). Методика є алгоритмічною, передбачає такі етапи: 1) пропедевтичний (підготовчий); 2) орієнтації студентів на відповідні ідеали і цінності; 2) діяльнісно-рефлексивний. Результати експерименту засвідчили позитивні зміни у рівнях вихованості адаптивного стилю лідерства студентів училищ культури і мистецтв експериментальних груп за всіма критеріями.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Виховання адаптивного стилю лідерства студентів училищ культури і мистецтв
    (СНУ ім. В. Даля, 2019) Бортнікова, О. В.; Bortnikova, O. V.
    Бортнікова О. В. Виховання адаптивного стилю лідерства студентів училищ культури і мистетцв. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук (доктора філософії) за спеціальністю 13.00.07 «Теорія і методика виховання». – Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, Сєвєродонецьк, 2019. Дисертацію присвячено актуальній темі виховання адаптивного стилю лідерства студентів училищ культури і мистецтв. Визначено сутність поняття «адаптивний стиль лідерства студентів училищ культури і мистецтв», що розуміється як інтегративне особистісне утворення майбутнього фахівця освітнього рівня «молодший спеціаліст» училища культури і мистецтв, включає мотив високих досягнень, сильну волю, знання у галузі лідерології, фахові знання, інтериоризовані загальнолюдські, національні та естетичні цінності, комунікативні й організаторські навички, розвинену креативність, здатність до маніфестації престижу власної персони, застосування адекватних ситуації способів управлінського впливу мистецьким, художнім колективом, його згуртування з метою ефективної реалізації групових завдань. Узагальнено зарубіжний і національний досвід виховання адаптивного стилю лідерства студентів, на основі валідних критеріїв і показників розроблено авторську методику діагностики рівня вихованості адаптивного стилю лідерства студентів училищ культури і мистецтв. Представлено розроблено методику виховання адаптивного стилю лідерства студентів училищ культури і мистецтв, що є комплексом процедур, способів досягнення планованого результату, передбачає оперування інструментарієм усіх компонентів виховного процесу, базується на акмеологічному, аксіологічному, антропологічному, культурологічному, особистісно-діяльнісному, синергетичному, системному, цивілізаційному підходах, характеризується алгоритмічністю, діагностичністю, оптимальністю і практичністю. У роботі виокремлено та обґрунтовано педагогічні умови реалізації методики виховання адаптивного стилю лідерства студентів училищ культури і мистецтв, а саме: 1) формування готовності суб’єктів освітнього процесу училищ культури і мистецтв до виховання у студентів адаптивного стилю лідерства; 2) наповнення виховних заходів, програм навчальних дисциплін українознавчим, національно-культурним і патріотичним змістом, що підкреслює визначальну роль лідера у державотворчому і культуро творчому процесах; 3) створення виховуючих ситуацій для апробації студентом училища культури і мистецтв різних лідерських стилів з позиції керівника художнього колективу.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Виховання моральних цінностей у підлітків в умовах літніх таборів відпочинку
    (СНУ ім. В. Даля, 2021) Грицюта, О. Ф.
    Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.07 – теорія та методика виховання. – Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, Київ, 2021. Дисертацію присвячено комплексному дослідженню проблеми виховання моральних цінностей підлітків у літніх таборах відпочинку. З’ясовано, що виховання моральних цінностей було актуальним на різних етапах розвитку людства та виконувало оцінну і регулятивну функції, мотивуючи поведінку та діяльність особистості, допомагаючи їй робити вибір у життєвих ситуаціях та обґрунтовуючи систему світоглядних орієнтацій людини, становлення особистості. У дослідженні розкрито сутність понять «мораль», «моральні цінності» та «виховання моральних цінностей». З’ясовано, що мораль є складним комплексним утворенням, однією із форм суспільної свідомості, системою уявлень і поглядів, оцінок і норм, які регулюють поведінку людей у різних галузях суспільного життя. Виховання моральних цінностей окреслено як активний цілеспрямований процес формування моральної свідомості, засвоєння моральних цінностей, виховання моральних почуттів, звичок і моральної поведінки, яка й визначатиме цілісність особистості людини. Моральні цінності – те, що людина найбільше цінує у житті, навколишньому світі, людях, матеріальній та духовній культурі. Подальшого розвитку у дослідженні набули теоретико-прикладні положення щодо виховання моральних цінностей підлітків у літніх таборах відпочинку. Встановлено, що моральна вихованість підлітків – це особистісне утворення когнітивної, емоційно-ціннісної та поведінкової складових самої особистості. Когнітивна складова проявляється у розумінні моральних понять, сформованості моральних переконань та рефлексії. Емоційно- ціннісна складова характеризується моральними почуттями та домінантними моральними цінностями. Поведінкова складова свідчить про наявність морального самоконтролю особистості та проявляється у моральних вчинках, основою яких є прагнення зробити добро. Відповідно до цього було виділено когнітивний, емоційно-ціннісний та практичний критерії виховання моральних цінностей підлітків. З’ясовано, що когнітивний критерій передбачає у підлітків наявність знань про мораль та моральні цінності. Він сприяє виявленню рівня знань про моральні цінності, форм та методів їхнього розвитку. Показниками цього критерію є: 1) знання про моральні цінності; 2) розуміння значущості моральних цінностей у власному житті; 3) наявність програми морального самовиховання. Розкрито емоційно-ціннісний критерій, який враховує ставлення підлітків до моральних цінностей, їхній прояв у житті літнього табору відпочинку. Його показниками є: 1) інтерес до життя літнього табору відпочинку; 2) бажання брати участь у різноманітних колективних заходах, що відбуваються у літньому таборі відпочинку; 3) переживання за успіх колективних справ. Окреслено поведінковий критерій, який характеризує спроможність підлітків до здійснення моральних учинків, їх самоаналізу і самооцінки. Показниками поведінкового критерію є: 1) активна участь у житті колективу; 2) ініціативність у проведенні колективних заходів; 3) відповідальність за доручену ланку у проведенні колективних справ. На основі діагностики встановлено три рівні сформованості моральних цінностей підлітків: високий, середній та низький. Визначено, що високий рівень сформованості моральних цінностей підлітків відображає стан моральної усталеності. Він характеризується ініціативністю підлітків в організації колективних та індивідуальних справ, сильною спрямованістю на пошук морального ідеалу, системою ціннісних орієнтацій. Особистість із високим ступенем сформованості моральних цінностей відчуває стійку потребу в нових знаннях, прагне глибше пізнати себе, навколишній світ, його вимоги до особистості, прагне їх втілювати у своїй діяльності. Підлітки прагнуть до розширення власної системи моральних цінностей, формують програму самовиховання. Їхня діяльність окреслена мотивами добра, позитивним ставленням до товаришів і дорослих; у колективних справах прагнуть взяти на себе відповідальність. Розкрито середній рівень сформованості моральних цінностей підлітків, який відображає помірну виразність пізнавальної спрямованості, частково сформовані ціннісні орієнтації. Цей рівень характеризується недостатньо чіткою потребою в поповненні своїх знань про моральні цінності; активність у будь-якій діяльності проявляється під впливом вихователя. У підлітків немає стійкого прагнення до розв’язання моральних ситуацій. Виявлено, що підлітки розуміють необхідність морального самовдосконалення, але ефективність цього процесу залежить від зовнішнього впливу. У них домінує прагнення до дотримання моральних норм поведінки, але це відбувається ситуативно. Особистість не проявляє стійкого прагнення до розширення власної системи моральних цінностей. Констатовано, що для низького рівня сформованості моральних цінностей підлітків характерні відсутність бажання розвивати діяльність, слабка виразність пізнавальної спрямованості, несформовані ціннісні орієнтації, низький рівень відповідальності, самостійності, участі у справах колективу. У підлітків наявна слабка потреба в самовихованні, відсутній потяг до розширення власної системи моральних цінностей. Уперше розглянуто особливості процесу виховання моральних цінностей підлітків в умовах тимчасових дитячих колективів, що створюються у літніх таборах відпочинку. Визначено, що літній табір відпочинку як заклад позашкільної діяльності підлітків сприяє формуванню суспільно-громадського досвіду особистості, розвитку, стимулюванню та реалізації її духовного і творчого потенціалу, пошуку, розвитку і підтримки талантів і обдарувань, залученню до особистісно значущих соціокультурних цінностей, задоволенню потреб у професійному самовизначенні, самоствердженні, розвитку психофізичних ресурсів, зміцненню здоров’я, вихованню моральних якостей, формуванню активної життєвої позиції. Зроблено акцент на тому, що літній табір відпочинку, виконуючи розвивальну, компенсаторну та орієнтаційну функції, сприяє самовихованню й самоствердженню підлітків, зміцненню їхнього психічного, духовного, морального, соціального та фізичного здоров’я, організує змістовне дозвілля підлітків, здійснює тимчасову депривацію особистості від звичного соціального оточення, підпорядковуючи її діяльність режиму табору. Літній табір відпочинку охарактеризовано як модель дорослого життя, де моральними цінностями є проголошувані принципи, норми, правила поведінки, ідеали та традиції, а їхнє виховання удосконалюється у навчальній, трудовій, ігровій та громадській діяльності, результат виявляється у ставленні вихованців до своїх обов’язків, діяльності, інших людей. На основі розуміння змісту моральних цінностей, специфіки підліткового віку окреслено педагогічні умови їх виховання у літньому таборі відпочинку: 1) збагачення наявної системи моральних цінностей; 2) поглиблення знань підлітків про моральні цінності як основи їхньої моральної поведінки; 3) готовність педагогів до здійснення виховання моральних цінностей підлітків в умовах літнього табору відпочинку. Розроблено програму виховання моральних цінностей підлітків в умовах літнього табору відпочинку «РеформISти», яка стала комплексним засобом реалізації педагогічних умов та передбачила ознайомлення підлітків із моральними цінностями людства, здобуття ними позитивного індивідуального досвіду моральної поведінки, розвиток індивідуальної моральної свідомості і рефлексивних здібностей. На основі трирічного впровадження програми встановлено ефективність її використання в умовах літнього табору відпочинку із врахуванням незначного терміну перебування у ньому дітей та особливостей організації їхнього життя. Під час здійснення науково-педагогічного проєкту було удосконалено форми та методи виховання моральних цінностей підлітків. Доведено ефективність форм і методів виховання моральних цінностей підлітків, серед яких: колективні творчі справи, практичне закріплення знань, умінь і навичок (тренування, вправи, показові виступи); гра, метод розв’язання складних моральних ситуацій, тренінги, бесіди, групові консультації. Констатується, що програма виховання моральних цінностей підлітків та діагностичні методики стали результатом 20-річного досвіду роботи автора у літньому таборі відпочинку та дослідної роботи у 2012–2019 роках. На основі такої діяльності було виявлено необхідність спеціальної підготовки вихователів для роботи з програмою в умовах літнього табору відпочинку. Обґрунтовано зміст навчання вихователів, який охоплював теоретичну (вивчення вікових особливостей підлітків, структури табору, обов’язків наставників, координаторів, керівників гуртків, спортінструкторів та інших членів педагогічного колективу) та практичну (детальне ознайомлення з програмою морального виховання «РеформISти», опрацювання виховної технології «від серця до серця», вивчення розважальної програми табору, програвання сюжетно-рольових ігор, репетиції сценок, підготовка необхідних матеріалів для зустрічі дітей, аналіз виховних заходів, обговорення літературних текстів, інструктаж із техніки безпеки) частини. Зроблено акцент на виховній роботі із підлітками-неформалами, оскільки у літньому таборі відпочинку були представники субкультур: паркур, скейтери, фрики, рольовики, селфери та ін. Доведено вагоме значення моніторингу ефективності педагогічних умов щодо виховання моральних цінностей підлітків в умовах літнього табору відпочинку, який дозволяв зробити висновки про актуальний стан виховної діяльності табору, щоб забезпечити прогнозування її розвитку. Підкреслено, що моніторинг виховної діяльності літнього табору відпочинку завдяки спостереженню, діагностуванню, аналізу й оцінюванню результатів виховання моральних цінностей підлітків дозволяв оперативно відстежувати динаміку виховного процесу й своєчасно визначати заходи його корекції з врахуванням тимчасового перебування дітей, короткого терміну роботи табору, особливостей роботи тимчасового педагогічного колективу. Виявлено позитивну динаміку в рівні сформованості моральних цінностей підлітків, що засвідчило ефективність запропонованих педагогічних умов виховання моральних цінностей підлітків у літньому таборі відпочинку. Доведено необхідність залучати моральні цінності у весь спосіб життя та діяльності підлітка у літньому таборі відпочинку з обов’язковим врахуванням попередніх знань про цінності, набутого досвіду моральної поведінки. Практичне значення одержаних результатів полягає у розробці та перевірці ефективності педагогічних умов виховання моральних цінностей підлітків в умовах літніх таборів відпочинку. Отримані результати можуть бути базою для розробки спецкурсів для студентів вищих навчальних закладів та системи підвищення кваліфікації педагогів з організації виховання підлітків у літніх таборах відпочинку.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Виховання моральних цінностей у підлітків в умовах літніх таборів відпочинку
    (СНУ ім. В. Даля, 2021) Грицюта, О. Ф.; Hrytsiuta, O. F.
    Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.07 – теорія та методика виховання. – Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, Київ, 2021. Дисертацію присвячено комплексному дослідженню проблеми виховання моральних цінностей підлітків у літніх таборах відпочинку. У дослідженні з’ясовано стан вивчення проблеми формування моральних цінностей у підлітків; виділено критерії виховання моральних цінностей та три рівні їхньої сформованості. Окреслено педагогічні умови виховання підлітків у літньому таборі: збагачення їхньої системи моральних цінностей; поглиблення знань про моральні цінності; готовність педагогів до виховання моральних цінностей. Розроблено програму «РеформISти», яка стала комплексним засобом реалізації педагогічних умов. Обґрунтовано зміст навчання вихователів літнього табору відпочинку. Завдяки моніторингу визначено високий рівень ефективності визначених педагогічних умов.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Гуманітарна культура студентів в умовах інформатизації університетської освіти в Норвегії (друга половина ХХ - початок ХХІ століття)
    (СНУ ім. В. Даля, 2019) Олексієнко, Р. В.; Oleksiienko, R. V.
    Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук зі спеціальності 13.00.01 - загальна педагогіка та історія педагогіки. - Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, Міністерство освіти і науки України, Київ, 2019. Дисертаційна робота присвячена дослідженню теоретичних основ і досвіду створення умов для формування гуманітарної культури студентів в умовах інформатизації університетської освіти в Королівстві Норвегія, а також окресленню перспектив упровадження прогресивних ідей зарубіжного досвіду в освітній галузі України. Висвітлено теоретичні й практичні основи гуманітарної культури у системі норвезької університетської освіти від другої половини ХХ ст. і до початку ХХІ століття. Обґрунтовано поняття гуманітарна культура як невід’ємний складник духовної культури та стрижень культурної ідентичності громадян Норвегії. Охарактеризовано сучасну систему імплементації «Цілей сталого розвитку 2030» в проекції гуманітарної підготовки фахівців. На основі аналізу теоретичних засад досліджуваної проблеми показана сутність гуманітарної культури в Норвезькому суспільстві. Аналіз теоретичних засад досліджуваної проблеми виявив, що гуманітарна культура студентів в умовах інформатизації університетської освіти в Королівстві Норвегія є важливою ланкою підготовки фахівців усіх профілів у Норвегії. Виховання у студентів гуманітарної культури як пріоритетної мети освіти має важливе значення для забезпечення стабільності та благоустрою суспільства в умовах його сталого розвитку. Гуманітарна культура виступає тим фундаментом, на основі якого будуються ефективні соціальні відносини, засновані на принципах взаємоповаги та поваги до моральних, духовних принципів всього суспільства та певних соціально-культурних груп. Тому вища освіта потребує чіткого визначення сутності гуманітарної культури та її розвитку як невід’ємної частини сучасної освіти. Визначено, що цінність гуманітарної вихованості складається в тому, що вона готує студентів до успішної життєдіяльності в приватних та муніципальних секторах, у різних структурах демократичної держави та більше того, навіть у різних спільнотах. На межі ХХІ століття Організацією Об’єднаних Націй була прийнята «Декларація тисячоліття», в якій було зафіксовано бачення гуманітарної стратегії розвитку людства. Уточненi поняття «гуманітарна культура», «гуманітарне середовище». Установлено, що гуманітарна культура у системі норвезької університетської освіти є частиною культурної політики Норвегії. Норвегія вносить свій внесок в глобальну гуманітарну політику і виконує цілі, які імплементуються через розвиток гуманітарної культури в системі норвезької університетської освіти (викорінити крайню бідність до 2030 року; забезпечити «рівні права людини» для всіх до 2030 року; для досягнення цілей сталого розвитку на основі прав людини рятувати життя; полегшувати страждання і захищати гідність людей в умовах гуманітарних криз). Норвезька університетська система підготовки людини до життя, за своїм змістом утримує в собі увесь спектр цінностей, за якими живе глобальне суспільство. Гуманітарна культура виступає специфічним засобом пізнання світу і людини, є тим унікальним соціальним механізмом, завдяки якому відбувається процес успадкування, передача духовних цінностей, соціального досвіду від одного покоління до іншого. Проаналізовано теоретичні основи гуманітарної культури сучасного студентства, які є предметом вивчення норвезьких (Н. Витосзек, К. Грёндал, Дж. Захс, Р. Леярд, П. Мангсет, Л. Осланд, В. Страт, Дж. Хеллівелл) та українських науковців(В. Годлевська, С. І. Дичковський, І. Доннікова, О. Дольська, Є. Зеленов, Г. Касьянович, М. Лукашевич, І. Макарова, З. Макаров, Н. Миропольська, В.Моторіна, О. Проказа, О. Смоліна, А.Ушаков, С. Федоренко, Г. Філіпчук та інші); педагогічні проблеми норвезької освіти, соціальні та культурні аспекти в освіті, які розглядаються норвезькими вченими Б. Дж. Пітером, К. Дугласом, К. Ембером, М. Ембером, Д. Левінсоном, Й. Крістеном, Т. Реккедалом; духовні цінності як основа гуманітарної культури в роботах видатних філософів, істориків, педагогів, державних діячів (Ш. Амонашвілі, І. Бех, М. Бердяєв, В. Вернадський, М. Грушевський, М. Драгоманов, М. Костомаров, С. Кримський, П. Могила, І. Огієнко, М. Пирогов, Г. Сковорода, Г. Шевченко та ін.). Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше предметом комплексного наукового аналізу стали теоретичні основи гуманітарної культури студентів в умовах інформатизації університетської освіти в Норвегії другої половини 20 - початку 21 ст.; уточнено поняття «гуманітарна культура» як складник духовної культури та стрижень культурної ідентичності громадян Норвегії; набули подальший розвиток наукові уявлення про роль гуманітарної культури як фактора гармонізації відносин людини до етноприродного середовища. Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1950-х рр. до 2015р. Нижня межа зумовлена початком розвитку університетського сектора вищої освіти в Норвегії. Верхня межа зумовлена прийняттям «Декларації тисячоліття» ООН, яка визначила Цілі Розвитку тисячоліття, тобто всеосяжні рамки цінностей, принципів і ключових чинників розвитку людства до 2015 року. Аналіз норвезької науково-історичної, науково-педагогічної літератури та джерел дозволив визначити, що період другої половини XX - початок ХХІ століття може бути умовно поділеним на три основні періоди: перший період (1950-1980 рр.), другий період (1980-2000 рр.), третій період (2000- по цей час). В основі цього розподілу лежать певні історичні, політичні, соціальні, економічні та гуманістичні зміни в Норвегії та наслідки світових науково-педагогічних досліджень. З’ясовано, що світова наука розглядає гуманітарну культуру як «набір універсальних людських ідей, ціннісних орієнтацій і якостей особистості», «універсальні методи пізнання і гуманістичні технології професійної діяльності», «гармонію культури пізнання». Гуманітарна культура в сучасному розумінні - світогляд Людини, втілене практично і прогнозоване теоретично, засноване на вірі, що навколишній Світ можна уявити у свідомості. По-іншому, це універсальний комплекс матеріальних і духовних цінностей, створений виключно суб’єктивною (особистісною) свідомістю людини і суспільства. Це мораль, релігія, мистецтво, політика, філософія і т. п., що входить в поняття духовне. Обґрунтовано методологічний базис дослідження гуманітарної культури норвезьких студентів, який охоплює взаємопов’язану сукупність підходів на загальнонауковому (діалектичний, міждисциплінарний, соціокультурний, аксіологічний, системний, парадигмальний підходи), конкретно науковому (феноменологічний підхід) і технологічному (інноваційний підхід) рівнях, що дало змогу виявити сутнісні характеристики феномену «гуманітарна культура студентів» як педагогічну проблему та педагогічні умови і принципи формування гуманітарної культури студентів в умовах інформатизації університетської освіти в Норвегії. Встановлено, що гуманітарна політика розвитку Норвегії ґрунтується на цілях сталого розвитку (Sustainable Development Goals - SDGs), які були прийняті всіма державами-членами ООН у 2015 році. Ці цілі забезпечують глобальні рамки для зусиль зі сприяння сталому розвитку, миру та справедливості до 2030 року. П’ять сфер мають пріоритет у гуманітарній політиці розвитку Норвегії: освіта, здоров’я, зміна клімату, навколишнє середовище і океани, розвиток приватного сектору, сільське господарство та відновлювані джерела енергії, гуманітарна допомога. Гуманітарна культура виступає специфічним засобом пізнання світу і людини, є тим унікальним соціальним механізмом, завдяки якому відбувається процес успадкування, передача духовних цінностей, соціального досвіду від одного покоління до іншого. В цьому аспекті проаналізовано її структурні компоненти (когнітивний, аксіологічний, комунікативний, емоційний, рефлексивний, діяльнісний). Світ гуманітарної культури - це рефлексивний зріз людського досвіду і буття, що міститься в мові, традиціях, переказах, в текстах культури. Таким чином формується національний дух норвезької молоді. Сучасні вітчизняні науковці (О. Базалук, І. Бех, В. Кафарський, П. Кендзьор, С. Максименко, Т. Потапчук, Г. Філіпчук) і зарубіжні (П. Шафер, Г. Гофстеде, Д. Ларчер, В. Кимлік, Г. Фенес, К. Гапгуд, Р. Чумічева) та вчені розглядають сутність культурної ідентифікації як освоєння людиною цінностей, норм і традицій, як шлях становлення особистісно-смислової сфери особистості, в якій відбивається світ ідей, культурні цінності, традиції. Саме культурна ідентифікація надає особистості цілісність і стає відбиттям світобачення і своєрідною пам’яттю народу. Культурна ідентифікація сприяє вихованню особистості як носія цінностей своєї нації і культури в русі до загальнолюдських цінностей. Відповідно до мети й завдань дослідження, розглянуті функції гуманітарної культури як в цілому по відношенню до суспільства, так і окремих її елементів до системи культури (адаптивна, виховна, ідентифікативна, інтеграційна, інформативна, креативна, комунікативна, людино творча, нормативна, релаксаційна, перетворювальна, світоглядна, сигніфікативна, трансляційна, ціннісно-орієнтаційна та ін.). Проаналізовано праці норвезьких учених (Е. Aabø, K. Ask, E. Brandt, G. Haug, G. Haugoy, Z. Karvalics Laszlo, T. Karterud, S. Lange, F. Moe, , T. Nilsen Mohn, Н. Raaum Oddbjörn, T. Rekkedal, P. Saettler), які присвячені ролі вищої освіти в інформаційному суспільстві, інформатизації університетської освіти в Норвегії. Виокремлено й висвітлено організаційно-педагогічні умови формування гуманітарної культури норвезьких студентів. Загальна підготовка у вищій школі Норвегії розглядається як базис формування гуманітарної культури студентів. Розглянута «третя місія» провідних норвезьких університетів (Norwegian University of Life Sciences, Norvegian Universitety of Scinсe and Technology, University of Bergen та ін.) в імплементації Цілей сталого розвитку 2030 - Цілей розвитку тисячоліття. Сучасність, що характеризується з одного боку раціональністю і прагматизмом, з іншого боку глобалізацією, інформатизацією, культурною багатозначністю, варіативністю способів соціальної ідентифікації - вимагає перегляду місії університету, його ролі і функцій в сучасних умовах. Концепція «соціальної місії», або як її прийнято називати «третьої місії», спричиняє за собою зміни в розумінні суті діяльності університетів, зміни підходів до визначення набору функцій. Розгляду місії університету в історичній перспективі присвячені роботи J. Dunne, W. Adrian, А. MacIntyre, G. Newman, J. Scott. Систематизовані факти про роль гуманітарної культури студентів у майбутній професійній діяльності як фактора гармонізації відносин людини до етноприродного середовища, де екологічність, як духовна основа планетарного виховання, відображає єдність людини і природи, потребу у глобальному захисті середовища існування людства, що вимагає виховання розуміння людиною себе як частки природи, як її активного захисника.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Гуманітарна культура студентів в умовах інформатизації університетської освіти в Норвегії (друга половина ХХ - початок ХХІ століття)
    (СНУ ім. В. Даля, 2019) Олексієнко, Р. В.; Oleksiienko, R. V.
    Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук зі спеціальності 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки. – Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, Міністерство освіти і науки України, Київ, 2019. Обґрунтовано поняття гуманітарна культура, як невід’ємний складник духовної культури та стрижень культурної ідентичності громадян Норвегії. Охарактеризовано сучасну систему імплементації «Цілей сталого розвитку 2030», які були прийняті всіма державами-членами ООН у 2015 році, в проекції гуманітарної підготовки фахівців. Гуманітарна культура виступає тим фундаментом, на основі якого будуються ефективні соціальні відносини, засновані на духовних принципах усього суспільства. Розглянута «третя місія» провідних норвезьких університетів (Norwegian University of Life Sciences, Norvegian University of Scienсe and Technology, University of Bergen та ін.) в імплементації Цілей сталого розвитку 2030 – Цілей розвитку тисячоліття. Систематизовані факти про роль гуманітарної культури студентів у майбутній професійній діяльності як фактора гармонізації відносин людини до етноприродного середовища, де екологічність, як духовна основа планетарного виховання, відображає єдність людини і природи, потребу у глобальному захисті середовища існування людства, що вимагає виховання розуміння людиною себе як частки природи, як її активного захисника.
  • No Thumbnail Available
    Item
  • No Thumbnail Available
    Item
  • No Thumbnail Available
    Item
    Духовно-культурні засади збереження національної ідентичності американських підлітків українського походження в освітніх закладах США
    (СНУ ім. В. Даля, 2021) Соболь, О. М.; Sobol, О. M.
    Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01 – «Загальна педагогіка та історія педагогіки». – Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля. – Київ, 2021. Висвітлено духовно-культурні цінності та ціннісні орієнтації як базові категорії освіти для збереження національно-культурної ідентичності у підлітків українського походження у США; розкрито поняття «етнічне навчання», «предметно-мовне інтегроване навчання», «райдужна коаліція», «національна ідентичність», визначено періоди розвитку американського суспільства. Встановлено, що під ціннісними орієнтаціями людини розуміється певна основа духовного світу особистості. Через ціннісні орієнтації здійснюється засвоєння людиною здобутків духовної культури суспільства. Проблема дослідження духовно-культурних цінностей освіти не може бути розкритою повністю, доки поза межами її вивчення залишається визначення сутності освіти як цінності (Т. Антоненко, М. Безугла). Досліджено, що лише «культурне різноманіття» може відтворити справжнє обличчя етнічних відносин в американському суспільстві. Експерти попередньо характеризують українську діаспору в США як пасіонарну, тому що люди українського походження, за Бретоном, які належать до української діаспори, зберігають та поширюють свою національну ідентичність у поліетнічному середовищі. Визначено, що з перших років перебування на Американському континенті іммігранти з України вибудовували своє організаційне життя, прагнучі, з одного боку, адаптуватися до місцевих умов, а з іншого – зберегти свою етнонаціональну самобутність. Завдяки наполегливій і самовідданій праці українська громада на території США створила сприятливі умови для свого культурно-національного розвитку, зокрема й для існування мережі шкіл українознавства. Школи українознавства у своєму розвитку, як важливі осередки збереження національної культури в діаспорі в умовах освітнього плюралізму та етнокультурної різноманітності США, пройшли кілька важливих етапів: І етап – зародження українського шкільництва (90-ті роки ХІХ ст. – початок ХХ ст.). Зародження й функціонування цих шкіл засвідчило, що на території США на початку ХХ ст. уже сформувалася самоорганізована, консолідована громада, яка в існуванні української школи вбачала найголовніший чинник протидії асиміляції та джерело самозбереження українства. ІІ етап – заснування перших шкіл українознавства, в яких діти американських українців здобувають не лише рідномовну освіту, а й знання про природу, історію, традиції і культуру України. Продовжується активний розвиток українознавчої освіти (50-ті роки ХХ ст. – 80-ті роки ХХ ст.). ІІІ етап – існування мережі шкіл українознавства (останні роки ХХ ст. – початок ХХІ ст.). На кінець ХХ ст. у США, завдяки еволюційним процесам української школи, сформувалася система українознавчої освіти (від дитячих садочків, шкіл українознавства, курсів українознавства до кафедр українознавства в Гарвардському, Колумбійському, Стенфордському та інших університетах). На сучасному етапі українознавча освіта в США продовжує розвиватися, й найкраще вона організована в суботніх школах українознавства, що діють у системі Шкільної Ради США при Українському конгресовому комітеті Америки. Культурно-освітні та наукові інституції, скеровані педагогами та науковцями Шкільної Ради, розгорнули активну освітньо-виховну, культурно-організаційну, меценатську діяльність задля збереження і розвитку української освіти, рідної мови, народних традицій. Сучасні школи українознавства, ввібравши столітній досвід розвитку української освіти, маючи навчальні програми з українознавчих предметів, виконують головну функцію – збереження національної ідентичності, формування у підростаючого покоління цілісного знання про Україну і світове українство. Схарактеризовано нормативно-правове забезпечення організації освіти підлітків українського походження у США в умовах білінгвізму. Встановлено, що головною метою білінгвального навчання у США є інтеграція етнічних меншин у домінуюче англомовне середовище. Узагальнено думки, висловлені вченими, щодо класифікації моделей білінгвальної освіти: дублююча чи супроводжуюча модель, аддитивна (доповнююча) модель, паритетна модель, модель, що витісняє. З’ясовано, що білінгвальне навчання розглядається як необхідний інструмент досягнення рівності під час здобування освіти представниками національних меншин. Білінгвальні програми покликані розвивати почуття власної гідності, підвищувати самооцінку, формувати почуття етнічної само ідентифікації, збереження національної ідентичності. Досліджено, що у період з середини 1940-х – 1950-ті рр., за вимогою ЮНЕСКО, вимагалося забезпечити дітей різних країн світу освітою рідною мовою, що посилило увагу до навчання етнічних та расових меншин у США. У 1950-ті рр. замість поняття «асиміляція» все частіше став обговорюватися новий концепт – «культурний плюралізм»; у середині 60-х років в літературі почали зустрічатися терміни «етнічне навчання», «етнічна освіта»; період – 1960 – 1970-і рр. дістав назву «Рух етнічних досліджень»; 70 – 80-ті рр. характеризується створенням умов для навчання меншин рідною мовою, тобто, у школах вводилося викладання рідної мови, іноді практикувалося навчання рідною мовою в початкових класах (А. Джуринський); період на межі 80 – 90-х рр.) – пов’язаний із включенням до програм навчальних дисциплін матеріалів про історію та культурні звичаї національних меншин, а також із розповсюдженням білінгвального навчання, яке було спрямоване на усвідомлення культурної та етнічної ідентичності (А. Джуринський), поява концепцій інтеркультурної та глобальної освіти (К. Грант, К. Слітер, Ж. Гей, С. Ньєто; 90-ті роки – початок XXI ст. – поширення полікультурної освіти як чинника реформування освітніх практик, розвиток нових підходів і освітніх моделей, навчання, побудоване на соціальній справедливості, критичному мисленні і рівних можливостях (Я. Гулецька). У період з 2009 р. і дотепер імплементується освітня програма «Гонка до вершини» (Race to the Top, 2009), запровадження навчальних програм, які дозволяють чи навіть вимагають навчання мовами національних меншин, запровадження двомовних університетських програм для дорослих студентів та програм вивчення рідної мови для студентів етнічних меншин. Проаналізовано історичні періоди розвитку американського суспільства, які мали значний вплив на потребу збереження національної ідентичності американських громадян українського походження: Період відбору: 1880-ті − 1920-ті рр. Люди, які були культурно, расово чи соціально незахищеними, приїжджали до Північної Америки. Період квот: 1920-ті − 1930-ті рр. З 1921 р. запроваджено т. зв. «систему квот». Її вістря спрямувалось проти романських і слов’янських народів. Період відкритої демонстрації національної приналежності: 1930 − 1939 рр. У 1930 р., на момент перепису, українці в США почали демонструвати свою справжню національну приналежність завдяки рішучій діяльності етнічних організацій у галузі національної освіти. Період «мовної експансії»: 1939 − 1945 рр. Під час Другої світової війни проблема британської «мовної денаціоналізації» іммігрантів в північноамериканських континентальних країн стала особливо серйозною. Показано освітню діяльність української діаспори США в контексті плекання духовності, збереження традицій, збагачення культурної пам’яті українського народу; національно-культурні традиції та виховання духовно-культурних і загальнолюдських цінностей у сім’ї емігрантів українського походження в США. Розкрито особливості функціонування української мови закордонних українців у багатомовному середовищі, підтверджуються основи навчання рідної мови українців у полікультурному суспільстві та проаналізовано лінгвістичні методи навчання української мови в умовах американського білінгвізму. Дослідження показало, що основною формою викладання української рідної мови в США все ще були місцеві школи. Слід зазначити, що у міжвоєнний період українські громадські та викладацькі організації в Україні неодноразово пропонували створити єдину установу, яка координувала б діяльність українських шкіл на їхніх конгресах, конференціях, забезпечуючи їх курсами, підручниками та посібниками, а також наочними системами. Встановлено, що на формування мети та змісту викладання української мови в США у міжвоєнний період суттєво вплинули ідеї українських вчителів, науковців, які проживали в Галичині та європейських країнах і друкували свої доробки в різних наукових виданнях, що доходили й на північноамериканський континент. Досліджено Період мовної асиміляції. Наприкінці 1980-х років, коли більшість українців, які проживають за кордоном, приймають асиміляцію та припиняють вчитися та спілкуватися мовою своїх предків. Найбільше занепокоєння етнічно свідомої частини української громади полягає в тому, що ця тенденція зростає з кожним роком. Фактично ця ситуація стимулювала президію секретаріату Світового Конгресу Вільних Українців об’явити 1989 рік роком української мови і розвивати ініціативну діяльність, щоб «зберегти українську мову як засіб комунікації в українських родинах, церквах і організаціях». Досліджено, що з початку 1990-х школярі українського походження почали відвідувати свої місцеві школи та українські навчальні школи США. Встановлено, що у другій половині ХХ століття, збереження мови та розвиток навчання рідної мови українців у США стали головним пріоритетом українських організацій та періодичних видань. У цей період їм найбільше уваги приділяли педагогічні журнали «Життя і Школа», «Учительське Слово», «Рідна Школа» та ін. Щоб звертати увагу товариства до питань української мови, у навчальних виданнях було введено колонки «Слово педагога» (Методика і шкільна практика), «Мовний куток», «Батьки та діти», «Українська мова», під якими розміщувалися суміжні теми та змістовні матеріали, які були розраховані на конкретних читачів: викладачів шкіл рідної мови та учнів, які навчаються в українській шкільній системі, їх батьків. Філософія викладання української мови, яка є основою самозахисту українських громад, набувала різних форм у різні історичні періоди. На її розвиток значною мірою впливають два фактори: зовнішні фактори (мовна політика уряду, особливо мовна освіта для іммігрантів) та внутрішні фактори (власне ставлення етнічних спільнот до оволодіння та збереження рідної мови). Дослідження, проведене Науково-дослідним інститутом українознавства МОН України у 2006 році, надає повне розуміння статусу освіти діаспори як української національної системи освіти. Було встановлено, що такі закордонні навчальні заклади українською мовою поширені за кордоном. Констатовано, що на початку цього століття проблема вивчення мови молоддю українського походження в освітніх закладах США стала надзвичайно важливою, адже лише знання мови дало змогу школярам оволодіти змістом українознавчої освіти, головною складовою якої є культурно-історична спадщина корінного населення. Важливим фактором вибору шкіл української мови є те, що вони допомагають підтримувати національну ідентичність, оскільки дають знання про культуру, традиції, історію українського народу, допомагають вивчити мову, надають можливості брати участь у сучасних українських культурних, історичних та релігійних заходах, враховуючи наступні факти: у США існують певні закони, які регулюють освіту та виховання, тоді як люди, які живуть у діаспорі, мають лише моральні закони. Зроблено порівняльний аналіз на межі століть: вивчення рідної мови в Україні та українській діаспорі США. Концепція мовної освіти в Україні ґрунтується на основних положеннях Конституції України, Законів України «Про освіту», Державної національної програми «Освіта» (Україна ХХІ століття), Національної доктрини розвитку освіти України у ХХІ столітті, Концепції мовної освіти 11-річної школи «Українська мова як рідна» (2011 р.), Національної стратегія розвитку освіти в Україні на період до 2021 року. Досліджено матеріали американської української діаспори про роботу «Рідної школи» у м. Пасейк (штат Нью-Джерсі), Української католицької школи Непорочного Зачаття у Детройті, Школи українознавства Об’єднання українців Америки «Самопоміч» у м. Нью-Йорк (одна з найбільш знакових суботніх шкіл штату Нью-Йорк; з часу свого заснування у 1949 р. вона зосереджується на найкращих практиках реальних європейських середніх шкіл, зосереджуючись на українському дослідженні та розумінні США, високий рівень знань, добре відомий своїм випускникам, які мають можливість скласти іспит «Regents», вивчаючи українську мову, щоб приєднатися до університетів США), Академії св. Юра на острові Манхеттен (українського християнського освітнього центру, денної української школи, навчальний процес якої триває з дитинства до вступу до університету), Школи українознавства ім. Лесі Українки у м. Сіракузи (штат Нью-Йорк), Української школи у м. Палатайн (штат Іллінойс), Української католицької кафедральної школи св. Йосафата у Пармі (штат Огайо), «Нашої Української Рідної Школи» у Філадельфії, Академії св. Василія Великого у Філадельфії, Школи українознавства у Воррені. Встановлено, що українські школи в США є центрами щирого українізму та ще одним способом збереження ідентичності підлітків українського походження в освітніх закладах США. Незалежно від того, чи українські організації, товариства, церкви сповідують якусь ідеологію, питання української школи вважаються одним із пріоритетних напрямків їх роботи. Українська Церква, особливо євангельські баптисти, надає великого значення збереженню української сім’ї та визначенню її ролі у збереженні національної ідентичності, особливо духовної. У публікації «Посланник істини» сім’я пропонується як фундамент суспільства, який допомагає підтримувати суспільну мораль і робить прямим зв’язок між могутньою системою традиційної сім’ї та духовно-економічним розвитком сім’ї, держави, вимагаючи контролювати доступ до ЗМІ, встановлює дружні стосунки з дітьми. Згідно з україномовною літературою США, досліджено, що важливі аспекти життя суспільства, в якій українська сім’я відіграє важливу роль, це любов і повага до духовної спадщини, ідеалізм, жертовність, самодисципліна, витримка і толерантність предків. Культ родини (разом з іншими факторами) став одним із незламностей, через які українці в Сполучених Штатах до сих пір зберегли свою національну ідентичність. З’ясовано, що в межах розширення впливу ідей полікультуралізму, мовно-культурне різноманіття розглядається як багатство і ресурс соціально-економічного розвитку, що долає ідеологію монолінгвізму, монокультурності («плавильного котла») в суспільстві і системах освіти США. З метою визначення можливих шляхів використання американського педагогічного досвіду збереження національної ідентичності американських підлітків українського походження в освітніх закладах США, проаналізовано сучасні мовно-правові засади захисту прав і свобод суб’єктів етнонаціональних відносин у контексті формування ефективної державної етнонаціональної політики України, досліджено концепцію мовної політики як базового політичного документа для формування моделі етнонаціональної політики держави; окреслено передумови для прийняття Закону від 25.04.19 р. № 2704-VІІІ «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (далі – Закон № 2704), що упорядковує низку питань щодо застосування та використання державної мови.
  • No Thumbnail Available
    Item
    Духовно-культурні засади збереження національної ідентичності американських підлітків українського походження в освітніх закладах США
    (СНУ ім. В. Даля, 2021) Соболь, О. М.; Sobol, О. M.
    Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01 «Загальна педагогіка та історія педагогіки» (011 – Освітні, педагогічні науки). – Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля Міністерствa освіти і науки України, Київ, 2021. У дисертації здійснено дослідження засад збереження національної ідентичності американських підлітків українського походження в освітніх закладах США. Визначено духовно-культурні цінності та ціннісні орієнтації як базові категорії освіти, Школи українознавства як важливі осередки збереження національної культури в діаспорі США, нормативно-правове забезпечення організації освіти підлітків українського походження у США в умовах білінгвізму. Виокремлено освітня діяльність української діаспори США в контексті плекання духовності, збереження традицій, збагачення культурної пам’яті українського народу, національно-культурні традиції та виховання духовно-культурних і загальнолюдських цінностей у сім’ї емігрантів українського походження в США.
  • No Thumbnail Available
    Item
  • No Thumbnail Available
    Item
    Забезпечення економічної безпеки підприємств регіону в контексті його стійкого розвитку в умовах цифровізації
    (СНУ ім. В. Даля, 2025) Брикайло, Є. Б.; Brykailo, Ye. B.
    Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі знань 07 – Управління та адміністрування за спеціальністю 073 – Менеджмент – Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля Міністерства освіти і науки України, Київ, 2025. Основний науковий результат дисертаційної роботи полягає у формуванні науково обґрунтованого підходу до управління економічною безпекою підприємств регіону з урахуванням впливу цифровізації, який дозволяє підвищити адаптивність регіональної економіки до сучасних викликів, зміцнити її стійкість та забезпечити довготривалий розвиток. В дослідженні доведено, що важливе значення для підвищення стійкості розвитку є розвиток інфраструктури, спрямованої на створення безвідходного виробництва, зниження рівня негативного впливу на довкілля, перехід на технології «замкнутого циклу». Для цього необхідна консолідація зусиль всіх стейкхолдерів розвитку території – від органів державної влади до окремих громадських об'єднань. Таким чином, узгодження інтересів власників виробничих ресурсів, органів державної влади та інститутів громадянського суспільства є необхідною умовою переходу до стійкого розвитку. Виходячи з запропонованого авторського методичного підходу до оцінки факторів цифрового розвитку підприємств регіону в контексті подальшого пошуку напрямів підвищення рівня економічної безпеки підприємств регіональної господарської системи, в роботі зроблено висновок, що стійкий розвиток територій в умовах цифрової економіки передбачає детальне вивчення всієї сукупності факторів, що визначають цифрові перетворення для виявлення та систематизації загроз, пошуку резервів їх усунення, які є універсальними, логічно збудованими і доступними для всіх зацікавлених користувачів. 3 Практичне застосування запропонованої методики оцінки рівня економічної безпеки підприємств регіонів відрізняється від вже існуючих розробок своєю універсальністю, можливістю розрахунків на основі доступних вихідних даних, що дозволяє своєчасно виявляти загрози внаслідок порівняльного аналізу досягнутих показників із обґрунтованими пороговими значеннями.За допомогою проведених зіставлень визначаються сучасні виклики економічної безпеки підприємств регіону, які згодом підлягають стратегічному впливу в цілях зниження ймовірності їх прояву на тенденції найважливіших соціально-економічних показників. В роботі уточнено склад загроз «зеленого переходу» (конфлікт інтересів влади та бізнесу, дефіцит інвестицій, використання екологічного порядку денного для економічного тиску, посилення конкуренції, природні катастрофи, соціально-економічні диспропорції) та ризики ESG-фінансування (зміни законодавства, «зелені» податки, заборони на окремі види діяльності, фінансові ризики для компаній із високим вуглецевим слідом, дисбаланс попиту й пропозиції на «зелені» інвестиції, обмеження співпраці з компаніями, що не відповідають ESG-стандартам). Це дозволяє розширити систему індикаторів економічної безпеки для оцінки загроз «зеленого» переходу на макро- і мезорівні. На наш погляд, представлена в роботі класифікація загроз цифровому розвитку суспільства в контексті забезпечення економічної безпеки дозволяє систематизувати комплекс загроз на окремі групи залежно від підприємств регіонального проекту з цифрової економіки, що згодом надає можливість їхнього ранжирування для виділення найбільш пріоритетних, імовірність виникнення яких є максимально можливою.Детальний аналіз загроз цифровому розвитку суспільства передбачає комплексне вивчення впливу факторів внутрішнього та зовнішнього середовища підприємств регіону, зіставлення отриманої інформаційної бази з критеріями економічної безпеки підприємств регіону. Враховуючи підприємств регіональну диференціацію, необхідно 4 застосовувати принципи бенчмаркінгу, тобто оцінювати ключові досягнення підприємств регіонів з позиції їх міжрегіональної конкурентоспроможності. Базою для порівняння можуть бути результати щорічного рейтингу соціально- економічного станупідприємств регіонів, що визначають бенчмарк та аутсайдери. Необхідно також удосконалити методику подання статистичних даних з позиції частоти їх надання, доступності, релевантності та комплексності. Проведений аналіз дозволяє зробити висновок про те, що масив індикаторів економічної безпеки на мезорівні характеризується високою неоднорідністю, що не дозволяє використовувати більшу частину даних індикаторів, які пояснюють зміни індексу зростання валового регіонального продукту на душу населення та побудови рівняння множинної регресії, що пов'язує цільовий показник забезпечення економічної безпеки – темп зростання валового регіонального продукту на душу населення та індикаторів економічної безпеки підприємств регіону. Представлена в роботі сукупність аналітичних прийомів, що використовуються в рамках дослідження стратегічних проблем та викликів економічної безпеки підприємств регіону, з урахуванням сучасних тенденцій і факторів розвитку доводить її інформативність, об'єктивність, спирається на традиційні методи пізнання і може бути адаптована з урахуванням нових викликів та ризиків. Таким чином, запропонований механізм забезпечення економічної безпеки підприємств регіону з урахуванням виявлення, аналізу та систематизації основних загроз на основі дослідження основних трендів соціально-економічних індикаторів розвитку є, на наш погляд, збалансованим, повним, модернізованим, що доводить його універсальність для підприємств регіонів нашої країни і доцільність використання для прийняття стратегічних рішень. Формування Карти пріоритетності загроз є необхідним елементом системи економічної безпеки підприємств регіону, оскільки дозволяє акцентувати увагу на «вузьких» місцях при розробці або вдосконаленні 5 стратегії соціально-економічного розвитку залежно від можливості підприємств регіону усувати вплив дестабілізуючих факторів.Перспективними напрямками розвитку викладеного алгоритму аналізу загроз економічній безпеці підприємств регіону слід назвати вдосконалення нормативно-правової бази, що регламентує процеси економічної безпеки на підприємствах регіональногорівня; удосконалення системи статистичного обліку інформації для аналізу тенденцій дестабілізуючих факторів; якісну оцінку загроз та їх наслідків за допомогою геоінформаційних систем.Практична значимість представленого алгоритму аналізу загроз економічнійбезпеціпідприємств регіону полягає у доповненні теоретичних досліджень по зазначенійпроблематиці, а також опрацювання інструментів управління дестабілізуючими факторами на основі комплексної оцінки за різнорідними якісними параметрами. Як головні стратегічні проблеми слід назвати проблему правильного співвідношення цілей зі сферою стратегічних пріоритетів. При цьому слід чітко розрізняти поняття стратегічних проблем і «вузьких» місць, останні виявляються при порівнянні окремих підприємств регіонів в розрізі фактично досягнутих індикаторів економічної безпеки.Причинно-наслідковий зв'язок між пріоритетами регіонального розвитку, економічною безпекою підприємств регіонів та національною безпекою дозволяє обґрунтувати наукову гіпотезу про те, що для оперативного рішення стратегічних проблем регіонального розвитку для аналізу, систематизації та управління різними стрес-факторами, необхідна постійно функціонуюча система моніторингу економічної безпеки підприємств регіону у вигляді цифрової платформи, що узагальнює різні види джерел даних та їх візуальну інтерпретацію для обґрунтування комплексу стратегічних дій в умовах стійкого розвитку підприємств регіону.
  • No Thumbnail Available
    Item
  • No Thumbnail Available
    Item
    Захист трудових прав творчих працівників
    (СНУ ім. В. Даля, 2026) Циганенко, С. В.; Tsyhanenko, S. V.
    Циганенко С.В. Захист трудових прав творчих працівників. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право». Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, Міністерство освіти і науки України. Київ, 2026. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі теоретичних розробок юридичної науки загалом і доктрини трудового права зокрема розкрити природу і особливості захисту трудових прав творчих працівників та виробити науково обґрунтовані підходи до його застосування. У межах розкриття теоретико-методологічних засад захисту трудових прав творчих працівників за законодавством України окреслено сучасну систему основних трудових прав творчих працівників. Система таких прав за трудовим законодавством України охоплює: по-перше, загальні права, адже творчі працівники повноцінно володіють статусом працівника; по-друге, спеціальні права, властиві творчим працівникам (право на користування творчою свободою, на авторство та захист результатів інтелектуальної діяльності, на пільги у процесі масового вивільнення працівників та ін.); по- третє, особливі права, якими володіють окремі категорії творчих працівників (особи з інвалідністю, особи з особливими сімейними обов’язками та ін.). Обґрунтовано, що сутнісний зміст та об’єктивна обумовленість права творчого працівника на захист трудових прав постає нормативно регламентованим й інституційно-організаційним чином забезпеченим комплексом фундаментальних можливостей (вид і міра поведінки у сфері правоохорони) творчого працівника безперешкодно використовувати юридичні механізми юрисдикційного та/або позаюрисдикційного захисту свого суб’єктивного трудового права, що було порушено, стало оспорюваним або ж не визнається, а також у разі наявності загрози (ризику) його порушення, у результаті чого відповідне трудове право поновлюється, визнається, усуваються бар’єри для повноцінної реалізації такого права, а також запобігається його порушення. Принципами захисту трудових прав творчих працівників запропоновано розуміти обов’язкові до виконання під час захисту трудових прав творчих працівників основоположні (фундаментальні) правові та інституційно- організаційні засади загальноправового, галузевого та особливого (інституційного) характеру, що містяться в джерелах права й за своїм призначенням уможливлюють цілісність правозахисту працівників, забезпечуючи при цьому відповідність процесу і результатів захисту суб’єктивних прав суті об’єктивного права, а також можливість соціально безпечного здійснення права творчого працівника на захист його порушених трудових прав. Систему зазначених принципів складають такі групи засадничих ідей: 1) загальноправові принципи (принципи верховенства права, законності, людиноцентризму, рівності та справедливості); 2) галузеві принципи (принципи свободи праці, гідної праці й пріоритету людини в правозахисному процесі, солідарності в захисті трудових прав працівників, соціальної справедливості, застосування ідеї соціального партнерства під час захисту трудових прав працівників, а також сам принцип захисту трудових прав працівників); 3) інституційні принципи (принципи загальності, системності та комплексності, адаптивності та диференціації, обов’язковості, своєчасності захисту та адекватності (прогнозованості) обсягу й характеру захисту трудових прав творчих працівників). У контексті дослідження організаційно-правових засад захисту трудових прав працівників за законодавством України особлива увага приділена критичному аналізу змісту актуальних факторів порушення трудових прав творчих працівників, які ускладнюють реалізацію права на захист трудових прав. Серед основних таких факторів названо: недостатність нормативно-правового забезпечення гарантування трудових прав творчих працівників і невідворотності юридичної відповідальності за порушення прав творчих працівників у сфері праці та зайнятості; процес десоціалізації сфери праці та зайнятості; тенденцію до послаблення колективного захисту та впливу профспілок, а також до прекаризації трудових відносин і зайнятості у цілому; зростання рівня неформальної зайнятості, а також фіктивної самозайнятості серед творчих працівників; глобальну цифровізацію сфери праці та зайнятості, а також розвиток штучного інтелекту; дискримінацію творчих працівників та окремих категорій таких працівників. Комплексно удосконалено науковий підхід до розуміння характеристики основних юридичних гарантій належного захисту трудових прав творчих працівників, під якими варто розуміти нормативно встановлені, узгоджені з принципами права правові умови і засоби (публічні режимно-статусні, нормативно-правові, інституційно-організаційні), що забезпечують правомірну та ефективну (повноцінну, адекватну, своєчасну, безперешкодну тощо) реалізацію права цих працівників на захист їх трудових прав (порушених чи таких, що можуть бути порушені), а також обов’язок держави (у відповідній мірі – інститутів громадянського суспільства) щодо забезпечення захисту трудових прав творчих працівників. Автором уточнено теоретико-практичне розуміння сучасних юрисдикційних (судова та адміністративна) і неюрисдикційних (самозахист, громадський захист, діяльність комісій по трудових спорах, медіація) форм, способів (правовий ефект, що досягається у межах обраної форми захисту трудових прав творчих працівників, відповідаючи меті та завданням відповідної юридичної форми захисту) і засобів (конкретний типовий інструмент (дія), за допомогою якого реалізовується обраний спосіб захисту трудових прав творчих працівників у межах відповідної юридичної форми правозахисту) захисту трудових прав творчих працівників. У процесі дослідження напрямків удосконалення організаційно-правових засад захисту трудових прав працівників за законодавством України окреслено характеристику актуального стану захисту трудових прав творчих працівників у зарубіжних державах. На підставі проведеного аналізу встановлено відсутність держав, у яких на сьогодні діяла б розвинена систему комплексного захисту трудових прав творчих працівників. На рівні Європейського Союзу триває процес створення стандартів окреслення правового статусу творчих працівників, а також положень про охорону та захист трудових прав творчих працівників. У ряді держав-членів ЄС, зокрема в Іспанії, Німеччині, Франції, визнається, що творчі працівники в силу свого статусу користуються всіма доступними формами, способами та засобами захисту трудових прав працівників. При цьому у цих державах враховується вплив сфери творчої праці на спроможність працівника реалізовувати та захищати свої трудові права, а щонайперше право на працю та користування свободою творчої трудової діяльності (така вразливість працівників компенсується шляхом функціонування відповідних страхових фондів творчих працівників). На основі доповідей і рекомендацій ЮНЕСКО, правотворчих напрацювань Європейського Парламенту та держав-членів ЄС обґрунтовано доцільність комплексного удосконалення правового регулювання захисту трудових прав творчих працівників шляхом: по-перше, внесення змін до Стратегії розвитку культури в Україні на період до 2030 року та створення Концепції охорони і захисту трудових прав творчих працівників в Україні; по-друге, ратифікації Протоколу 2014 року до Конвенції Міжнародної організації праці 1930 року № 29; по-третє, доповнення Кодексу законів про працю України 1971 року главою XI-Б «Праця творчих працівників», що окреслюватиме: поняття, ознаки творчої праці та статусу творчих працівників (їх права, обов’язки та ін.); особливості умов праці цих працівників; порядок укладення, зупинення та припинення трудового договору (контракту) з творчим працівником; засади соціального страхування та створення і забезпечення функціонування Фонду соціального забезпечення творчих працівників; статус профспілок творчих працівників; особливості нагляду (контролю) за додержанням законодавства про працю щодо цієї категорії працюючих громадян; по-четверте, створення та прийняття Закону України «Про Фонд соціального забезпечення творчих працівників», правовий статус та методи функціонування якого будуть відповідати Спілці зі збору внесків на соціальне забезпечення та сімейні допомоги, що діє у Франції, а також Фонду соціального забезпечення творчих працівників, який діє в Німеччині.